Колючий холод… пронизував до кісток,
А блідий місяць, вкотре заглядав в вікно,
Себе вмовляла, одинокість - не вирок,
Його той погляд, світився непривітно.
Чи то із сяйвом, він забрав міцний мій сон,
Чи та самотність, що з простирадлом стогне,
Вже, як відчую, струм, прилив крові до скронь,
Мене розбудить…Те почуття гріховне.
Годинник тікав. Просила, дай же спокій,
У цю ніч місяцю, то ж приспи печалі,
Втихомир потяг! Важко вгамувать самій,
Розвій із вітром, віднеси геть, подалі.
Сердечко в ритмі, спокійні, чіткі стуки,
Спить одинокість, врешті – решт засну і я,
Вже не колотить, добре зігрілись руки,
Світанок зирить здалеку чути півня.
Вірш зі скрині
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777666
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.02.2018
автор: Ніна Незламна