Можливо, що свободи вже не матиму
Аж до останніх проблисків життя!
Доки дихання, солов’єм співатиму
Про божевільно ніжне почуття.
І не важливо, що надворі холодом
Мов саваном, сповила все зима,
Серце поета оживляє молодість.
Першопричина цьому – ти сама.
Ніде мені від цього не подітися!
Жіноча сутність має свій закон:
Хтось мав з тобою на планеті стрітися
Долаючи шлагбаум перепон.
І ним став я. У мріях перемріяна,
Оспівана у плетивах віршів,
Ти стрілася як казка, - несподівана,
На поклик зголоднілої душі.
Літа пливуть, а я – мов зачарований,
До тебе серцем тягнусь, як дитя!
А долі наші лихом пошматовані
І годі сподіватись співчуття
Від вищих сил. Та ми обоє боремось
За кожний день, за кожну його мить.
Часом здається: вже настільки зморені,
Що краще б і годинника спинить…
Минає слабість і найперше думаєш:
А як вона? Без тебе в кожнім дні?
Поміж близьких самотня, з горе-думами,
Без просвітку привіту у вікні…
І розумієш: треба ще триматися.
Не ради себе. Ради неї. Так!
На зустрічі нечасті сподіватися
В яких терпкий, щораз полинний смак.
Зайдеш в кімнату, з щемкою тривогою
Гляну я в очі, на твоє лице
І сам не знаю чому так, та Богові
Не в перший раз подякую за це!
23.12.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767659
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2017
автор: dovgiy