Мені хочеться бігти
В нікуди,
Знаючи, що рятуватиме тільки
Заглиблення.
Загорнися в товщу снігу,
Мов у ковдру.
Він зігріє
Сильніше,
Ніж попіл наших мертвих міст.
Я раділа від того привиддя,
Та воно заволочило,
Наче нитку в вухо голки,
І тепер мені стриміти
Там довго,
В країні німих зізнань.
Перший рік я страждала
До крові на скронях,
Але потім я чула те,
Чого не могла почути раніше,
Я бачила те,
Що не вислизне з пам’яті.
Острів став вістрям туману,
Задимленим пам’ятником
Минулих легенд.
Вони обіймають сильно,
Та простір завжди робив
Це палкіше.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764964
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.12.2017
автор: Олена Ганько