[i]“… прахом “Уста Земель” не вкрив би…”
[b](З міфопоетичного епосу Шумеру)[/b][/i]
Уста Земель в зомлілих кольорах –
так, зрештою, перероста у прах
минуща плоть людська, сповита тлінню…
…Заграй мені мелодію осінню
про неминучий часу падолист,
про предковічний пожовтілий ліс,
цілований у дні плавкі Весною,
що сповнює легені новизною,
вологістю і запахом трави –
як оленицю, юнь свою лови
в передчутті весільної обнови,
бо це твої останні перші лови,
де ти убрана в сукню золоту
і лучиш в ціль наосліп, нальоту…
Уста Земель розніжені. Жита
Колосяться на нивах несміливо.
О, Літечко, влаштуй цілющу зливу,
Бо тут ще бродить пара молода
В зелених снах Царівни Польової –
Вона в цвіту, у шлюбному розвої
Тобі вплітає тою* до коси,
Розлогих трав ледь чутні голоси
Тебе ведуть стежиною кохання…
…Уста Земель стривожені. Остання
спадає крапля з виляглих колось.
Чи то з часів прадавніх повелось
Впадати в сум на злому роздоріжжі,
Пошерхлим листям на семи вітрах
Котитися – і розсипати прах,
Немов Мара, що сіє смертну битву…
…Уста Земель знеможені. Зима.
Нема нічого вічного. Нема!
…Уста Земель нашіптують молитву.
[i]*тоя - архаїчне: туя.
На фото:"Лісова пісня" Лесі Українки, у ролі[b] Мавки[/b] - авторка.
[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763120
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.11.2017
автор: Сіроманка