Сонце добре пригріває…. надворі літня пора. Вітер коси розвіває, жінці смуток навіває.
В неї справи не прості, роботи на обійсті, непочатий край, часом бере відчай.
Килина, баба хитра, діда запросила. Каже, жити стало важко, покинула сила. Треба дрова нарубати та й всі переносити. Тож не легко одній у хатині жити. І паркан вже похилився, треба поладнати, знає добре за роботу треба буде дати. Чи горілки і закуски, чи м`ясо, чи сало… Бо це ж не життя, а мука, так усе дістало.
Дід не дід - вдівець Степан, чоловік, ще в силі, вчора рихтував Христині сокиру й косу, то все правда за дарма - за її красу. Молодиця чепурненька і на погляд так, гарненька, як-то було не піти, треба славу зберегти. Мужик славний, знає діло, у руках в нього все горить та з молодими не дуже сміло, бо спина часом болить.
Ось, прийшов до Килини, зирнув, усміхнувся, їй до баби, ще далеко, гарна молодиця. Сама пишна і гарненька, все всміхнена, веселенька, як його побачить, мов життя покращить. Розпашіла, закрутилась, він вже на порозі є, ледь не вискочить сердечко, мов зозуленька кує. В хаті чисто, затишно, рушники висять, так приємно - очі веселять. У кімнаті пахне м`ята, аж голову п`янить, не розгубилася жінка, стала до столу просить. На столі ковбаска, сало - підчеревина і в трьох літровій банці, якась ото випивка. Чи вино було, чи квас та запах духмяний, вже, як випив, на обличчі став дуже рум`яний та так раптово п`яний.
А Килина жінка мудра, нема, що сказати. Усміхнулась, підморгнула, вклала його спати. Навіть чоботи зняла, вкрила простирадлом, довго не думала, відвернулась задом. Біля нього задрімала, тож зранку на кухні, коли їсти готувала, випікала струдлі. Ось, тут поряд з ним, немов молодша стала, та все ж таки, не ті роки, трішечки пристала.
Степан тихо сопів, щось під носа бурмотів - так зненацька обійняти захотів. Жінка не вагалась, вже була в обіймах, а сама то відчувала, що летить на крилах. Він же чоловік серйозний, аж скрипить перина, ото уміє кохатись жіночка Килина.
Вже під ранок, протверезіти спромоглися, що за чортівня, та вже удвох опам`ятались, як почули півня.
У вікно сонце заглядає, миленько дрімали і на душі легко стало, обличчя сіяли.
Дуже пахло в кімнаті, пиріжки гарячі, гукає з вулиці Степана, сніданок на часі. А він вуса підкрутив, поцілував у щічку, немов той півень ходив, наливав горілку,
– Ну, що, як тобі паркан, буде до вподоби ? Вже закінчив, полагодив двері до худоби.
А в очах у Килини, знову бісики горять,
- Ти ото, подивишся, треба ж ліжко ремонтувати. Розхиталося, щось дуже, треба закріпити, щоб наступного разу, нам з нього не злетіти.
Вечоріло, чоловік зайшов до хати. Як воно Килині сказати, що хоче знов ночувати?
Тут напевно не треба слів, парував чай на столі. Щира усмішка і жарти, а пізніше грали в карти.
Як стемніло надворі, на гойдалці гойдались, ну й справді, як молоді, до соловейка прислухались….
Степан дививсь на Килину, як на молоду дівчину, думав, то напевно доля, а чи може Божа воля, щоб було з ким вік доживати, то ж Килину свою - буду шанувати.
Липень 2017р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762888
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2017
автор: Ніна Незламна