Так себе загубила,
Це я знаю, з тобою,
Своє серце розбила,
Тож була все рабою.
В літніх травах шовкових,
Як віночки сплітали,
До світанків казкових,
Солов`ї нас вітали.
Обіцяв берегти ти,
Я рушник вишивала,
Не навчивсь цінувати
Скажи нащо з`єднала?
Нас ця доля, навіщо,
На роки, мов сповила
Ти такий, ой ледащо!
Чи це я, заслужила?
У нас гарні є діти,
Як під хатою рожі,
Нам би тільки радіти,
Тож на тебе, так схожі.
Ледь приліз, знову п`яний,
Коли ж ти, вже й нап`єшся?
На обличчі рум`яний,
Ще й нахабно смієшся.
Я неначе проснулась,
Чи нема вже терпіння?
Ні, мабуть схаменулась,
Тож не маю сумління.
Краще вам розійтися,
Мені кажуть всі діти,
Вже пора звільнитися,
Стільки можна терпіти!
Мабуть праві ці квіти,
Адже я, їх зростила,
Де вже сльози подіти,
Більш прощати не сила.
Жовтень 2016р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761281
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2017
автор: Ніна Незламна