Памороззю лягають думки
На площу серця.
Всі говорять про вічний рух,
Начебто вперед,
Але простір нав'язує,
Прив'язує мене,
Мов човна до берега.
Я закостеніло закохана
В цю землю.
У моменти зламу я бачу
Ці пагорби-привиди,
Ці об'ємні краєвиди.
Зараз вони готичні ввечері,
Осінь додає їм шпилястої
Зверхності,
Тож вона душить,
Обмащує в гіркому питві.
Ти не бійся за час,
Ти бійся забути,
Куди ти маєш повернутися.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760522
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.11.2017
автор: Олена Ганько