Сумний, похмурий день…. господарює осінь, наводить свій лад. Листя кольорове покидає сад. Купами вітрисько його підгортає, а то десь несе… де небо безкрає.
Небо набундючилось, ось-ось заплаче. Десь із вітерцем листочок мов скаче. Крутиться, танцює, вже вітер ривком подме, так у спину подує, що мене ледь з ніг не зіб’є.
Стою на городі роботи, ще є. Осінь надихає, мов до себе зве.
Та й я задивляюсь на напів роздягнений сад, а там, наверху лози, видніється виноград. Ой треба зірвати, скоро задощить. Осінь із ним дружить, любить намочить. Напоїти землю, щоб на рік вродило і кожному із нас серце веселило. Щоб росла озима та й укоренилась, щоб скрізь гарненьким килимом все зазеленіло.
Жовтеньке, червоне, поміж ним багряне. Листя все докупи пригортаю, мабуть там десь в ньому свій смуток сховаю. То, як рік і осінь нас все навіщає, і кожного разу мир обіцяє. Це напевно ми так собі загадали, кожного року, як її зустрічали.
Вже похолодало, як там, на фронті? Чи одягнені наші, воїни-охоронці? І чи не голодні, як на початку війни? Але ж там так холодно, не казарми, пости.
І все чомусь думки десь літають, не знаю чому та не забавляють. Все більше тривога на душі лежить і чому ж час, так швидко біжить? І чи вже настане та щаслива мить, щоб повсюди злагода і мир?
Щоб і я раділа осені барвистій, вона ж, як та жінка в червонім намисті, зачарує всіх, фарби розбризкує, вже й на душі легше, мов мене плекає.
Та немов проснулась від думок своїх, здалеку почула голоси чиїсь. Швидко, догори погляд полетів, не знайшла від радості відразу я слів. Так високо! Широкий клин … пташки летіли, гомоніли. Ой та так високо не розібрати, що за птахи, ні мабуть не лелеки, бо на вид маленькі, а може, то здалеку здаються дрібненькі. Багато, декілька десятків, така велика зграя, полетіли дружно в небо безкрає. А той крик розривав серце, в грудях запекло. Їм небо, як рідне озерце, а як буде там, в чужих краях… далеко?
Сама живу на чужині і знаю, як важко, за них боляче мені, там жити – не казка. На вії бринить сльоза, тих пташок дуже шкода, хоч би не задощило, та й не запорошило. Настали холодні дні, чому пізно зібрались? Та вже відлетіли, крики, з рідним краєм прощались. І мабуть зі мною. Ще трохи постою. Попрошу Бога за їх удачу й тихенько та чомусь відразу заплачу.
Ой Боже, не знати, як-то на віку, чи я ще почую зграю , ту дзвінку, скільки раз зустрічатиму осінь у вінку?
Вітерець грайливо захопив листочок і кудись поніс та й вже на горбочок. Та й впав на велику купу золотого листя і я кинула свій погляд… знову йду до обійстя. Ой, думки-дороги, просила в Бога гарної в Бога, щоб все встигнути зробити й тим пташкам долетіти. Щоб осінь не капризувала, ще теплі дні нам всім подарувала.
06.11.2017р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759349
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.11.2017
автор: Ніна Незламна