доволі в світі всього-всього.
чому ж не можна мати все?
туди й сюди, в ніщо з нічого
лиха година вас несе.
а я, без себе чи з собою,
стою, та й думаю: дарма.
в нудьгу порину з головою –
і вже її, вважай, нема.
тому й хитаюсь, як від горя
стара хитається верба,
та ще, мов човник серед моря,
якась невпізнана журба.
чому то? старости святої
ще не діждала, то й нехай, –
а ті напахчені герої
аж так і ллються через край.
буває, бачу сто казок
в чудову мить першознайомства,
і провіщаю, мов пророк,
віки щасливого потомства,
а там – блаженне сьоме небо
без смутку й без чужих маконд.
авжеж, люблю свою потребу
дивитись ген за горизонт!
а тут – дощі нудьги та втоми,
й колишні ангели без крил,
і божевільницькі судоми
старих похилених світил;
та ще небіжчики в припливі,
що крадуть сни, і йдуть в відплив
такі щасливі й ледве живі,
бодай їх дідько ухопив!
я не біснуюся: сумую,
сміюся, плачу й верещу.
то знову серце замурую,
то знов всі мури потрощу!
взяла б мара ту моровицю
й сто літ несвіцької біди.
сліпі побачили столицю,
а ти наосліп їх веди!
це – шостий день, як я з дощами.
згадала молодість: свою
і вашу. йдіть, і дідькo з вами,
а що не впала, то стою
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758952
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2017
автор: Crystal view