-Ану синочку йди сюди,
Та принеси, мені води,
До вікна досить вдивлятись,
Та на дівок задивлятись.
- Хоча чия, все би взнати,
Та треба звідки, розпізнати!
Увесь час погляд сердитий
Все до криниці сповитий,
- Золоті гори, як має?!
Тоді нехай вже й кохає!
Не дам на іншу, я згоди,
Від них лише одні шкоди.
Тож діти підуть - розтрати,
Знай, не веди, їх до хати!
Роки ж бо швидко, так летять,
Вже нині сину сорок п`ять,
Вікна деревами вкрило,
За склом, те гарненьке рило,
Бурчить сутула матуся,
А чи й онуків діждуся.
Всміхався син, вуса гладив,
Від вікна знов, не відходив,
Раптом наважився сказати,
Не хтів її ображати,
- Доля мабуть, моя така
Не вартий я і п`ятака!
**
За синів просять гори золоті,
Як живеться, інколи в самоті,
В чому винна дівка та чи й інша
За свекруху й може буде гірша?
Більше придане турбує, гордість!
Долі зламані - мають натомість….
26.10.2017р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758904
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2017
автор: Ніна Незламна