Опустів вже мій дім,
засмутився сад,
відступає жовтень,
іде листопад...
Он і хмари сірі Вже й багряну косу,-
небо затягли, осінь розпліта,
як овець отари, бува від морозу,
шуби одягли... ще й сльозу пуска...
То тумани сиві,
то дощі підряд,-
вже деньки красиві,
змива листопад...
Моя диво-осінь, Синяви у небі
вже й не золота, вже майже нема,
очі мої й коси іде без потреби
смуток огорта... до мене зима...
Листопад грайливо
з висоти морга,
а мені тужливо
у ньому бува...
Осені вже тісно, Осінь зорепадом
з жовтнем невпопад, ловить їх пісні,
їй співа вже пісню жовтень з листопадом
хитрий листопад... діточки її...
Пригорта до себе,
хоче помирить,
та жовтень до неї
сердито бурчить...
Що не нагулявся, Листопад з-під тишка,
й не згубив красу, вітром підпира:
тому листопаду -Ти малий, як мишка,
кричить: "Не пущу!" спать тобі пора...
Жовтня вже зморила,
суперечка та,
і їх помирила
осінь золота...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757742
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.10.2017
автор: геометрія