Ця пора опадань… Ця сльота ностальгійно-осіння
Крізь завісу небес журавлиним ключем промайне.
То як дзвін поминань, то як пісня похмільна весільна, -
Я маленький кленовий листочок – зігрійте мене…
Ох, дощі ви, дощі – ізмарагди померклих снобачень,
Яшми кольору втрат, бурштинові печалі жалю –
Я люблю цю пору опадань, полум’яних облачень…
І беззахисне листя опале – без тями люблю…
У мені ностальгія свій жар рознесе аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох, шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється, -
Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах…
Гірко-гірко, авжеж, по-осінньому плачно і гірко,
Мірка щастя мала, мірка болю безмежна, і все ж…
Мірка щастя бездонна…
яскрава… мов спалах…
мов зірка…
Мірка щастя людського у золоті років-одеж…
Наше все, що у мислях збережене, дні самоцвітні…
Наше все, що у пам’яті – з глиб виринає з-за туч…
Всі обличчя кохані, всі знані, бажа́ні, привітні –
І на серце паде, як любов – невмирущий обруч.
…Опадає-паде листя втишене – долі... під ноги…
Та в ту хвилю падінь, диво-промінь обличчя торкне…
Не було б умирань, не було б і початку дороги…
Я опалий кленовий листочок – згадайте мене…
23.10.2017
(Зі збірки, що вкладається [b]"Туга за Єдинорогом"[/b])
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756763
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.10.2017
автор: Сіроманка