Осінь славна трудівниця, щоб нею насолодитись, дід і баба рано встали до лісочку поспішали. Стежка вкрита споришем, а в бабці, під серцем щем. Каже діду,
- Не топчи, ти осінньої краси. Бачиш немов килимком стежка вкрита й рушником, є тут різні кольори, що й очей не відведи. Фарби руді і червоні, всі змішала осінь, то ж шкода топтати їх, може підемо босі.
Дід на бабу подивився, лукавенькі очі, усміхнувся, прихилився,
- Ох, ніжності жіночі!
Сонце промені кидало прямо на обличчя, баба діда вмить штовхнула,
- Ану відчепися! Бач вдома і уваги, на мене не звернеш, а ось тут по вузькій стежці біля мене крекчеш. Ще й посміхаєшся до мене немов молоденький, обійти чомусь не хочеш, щось весь час лепечеш…
Дідусь каптур поправив та й вже до бабусі,
- І чому ти все бурчиш? І чому не в дусі? Бач, таке надумала, що впала клямка? Щоби разом босоніж, оце забаганка!
- Досить! - стара нахилилась, листя підбирала, ледь зелене і жовтеньке, в букетик складала.
Певно молодість згадала, сіла на пеньочок, під ніс пісеньку співала і плела віночок.
Перед нею вже й дідусь,
- Щось притомився, я відпочину трішки.
У жменю взяв горішки,
- Це ось, тут, біля ліщини, знайшов кілька штук.
Відразу баба до нього,
- От старий лантух! Нащо комусь залишати, певно там, ще є. Нема чого комусь! То вже все твоє й моє!
Дід, як парубок піднявся, під гілками нахилявся. Підбирав, у кошик складав й на стареньку позирав,
- О! Сказилась ти чи що?
Та сиділа вже в вінку, усміхалася до діда ,
- Пам`ятаєш ти таку? Ото бесіда була, плідна! Як ти заміж умовляв і кохати обіцяв, все життя мене цінити і весь час в житті годити…
Тоді теж осінь була, згадай на Покрову, мене ніжно цілував і завів в діброву. Клявся, ніжно обіймав, славну, чорнобриву. А тепер, що я маю? Одну мороку! Що без мене зовсім нікуди не ступнеш, ні кроку! Все одягатися допоможи, то підкажи, то подай чашку, ложку. Неохота все згадати. Пам`ятаєш весільну сорочку? Згодом після весілля, ти сам її попрасував, а потім на пів згорілу хитро в шафу заховав.
Розпашіла бабуся, очі засіяли, дід до неї,
- Пригадай, як штори ми прали! Як ти в пральну машинку разом з ними кинула теплі, чорні колготи, штори стали чорно - білі, було замороки.
Лунав сміх, а з дерев опадало листя. А на низькій горобині грона, як намиста. Виблискували на сонці, старі усміхались. Та й зривати стиглі грона, в кошичок складали.
Вітерець слав поцілунки, звеселяв стареньких. Ось побачив вже дідусь, грибочків гарненьких. Грузді й кілька опеньків, між грабом у травичці. Дідусь став на коліна підрізав по звичці. Повні кошики в обох, а в пакеті є обід. Вже баба до діда,
- Ну попрацювали, сказати, як слід!
Витягає кусень хліба з ковбасою й маслом, а дід голову почухав, позирає басом. Раптом бачить пляшку з вином, мило посміхнувся, значить любить, не даремно йшов та й поправив вуса.
-Ну, що любове моя? Ідемо додому?! - дідусь усміхався.
-Та я ж в тебе, моє сонце, знову закохався….
Стелилася стежечка до самого дому, тупцювали веселенько, не скажуть нікому. Як тут гарно восени удвох мандрувати і так тепло на душі молодість згадати.
18.10.2017.р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756357
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.10.2017
автор: Ніна Незламна