Серпанком місяць придивляється до землі. Вже ніч розчісувала коси, неначе з гребінця зорі скидала, вони то там, то десь раптом з`являлись, іскрились, переливалися. А деінде, немов соромилися, ховалися за хмарами.
Нинішнє літо було дуже спекотним вже догоріло, навколо розлилася прохолода. Але ж це зовсім не випадково, ввечері мілкий дощик довго кропив землю і з ним вітерець-хлопчисько, добре ноги промочив. Частково з дерев знімав пожовкле листя й вертів ним, вертів, а потім прикладав до землі. Високі, напівсухі трави, принишкли. Так, принишкли, наче підглядали, на що ж іще здатні дощ і вітер. А їм так хотілося, ще порадіти теплу та шкода, час літечка збіг. Адже знали, це від осені привіт, в ніжні кольори забарвлюється світ.
Котився місяць, ледь всміхався, він теж із літом попрощався. По дорозі зустрічав темно-сірі хмари, що часом злились, до купи збирались, а то від вітру, розпливаються по всьому небу.
Аж ось і світанок, плащем накрив небо, скрізь по краю багряною стрічкою відділив землю. Відкрив дорогу сонячним променям, які після дощу поспішали поглянути на землю. В бажанні подарувати свою красу.
Нарешті, сонце сонно виглядало, все ж посилає поцілунок донизу. І так навкруги заіскрило, все здавалося в кришталі. Як промінь впаде, то все неначе в позолоті.
Вже з лісу чути дятла стук - тук-тук, тук-тук. Так гучно барабанить, луна розходиться навкруги. А в лісі господарювала осінь, в різний одяг одягає дерева. А кольори різноманітні, клени вдягала в червоний і багряний, берізці жовтий халат одягла. А грабу, листя в більш коричневий колір пофарбувала, ясену, місцями плеснула оранжевий колір з позолотою. Вже по землі купками напівсухе листя, з під нього видніються гарненькі голівки опеньок. А там вздовж стежки, ще видніються білі й чорні грузді. В лісі майже тихо, більшість пернатих друзів вже відлетіла. Тут осінь справжня трудівниця, неначе в казці чарівниця. Свіже, вологе повітря забиває подих. Край лісу плакуча вербичка підставляла до сонця віття, вона немов в жовто-зеленому сарафані. А молоденька калина чекає сонця на червоні грона, які наповнилися соком і так, неначе ненароком, до себе приваблює деяких пташок та горобців.
Поля давненько відпочивають, хліба зібрали, жовта стерня виділялася рядками, а поміж них не знати де взялися, синіють квіточки цикорію. Лиш деякі поля, ще зеленіють листками буряків й дозрілий сонях чекає на свій збір.
По долинах стежки зовсім почорніли, неподалік гуси загомоніли. Все ж йшли туди, як влітку, з надією віднайти зелену травичку, чи може квіточку якусь, яка приховалася від осені.
Біля ставків, річок, озер береги геть почорніли, поруділи і жаб не чути, сховалися в жабуринні. Лише по воді, час від часу рибки хлюпочуть, неначе ловлять промінці від сонця, які ховаються у воді. І вона раптово змінює колір у зелено-блакитний, переливається в рожево-блакитний.
А в садках є останні червоні яблука, виблискують на сонці. І жовті, пахучі груші та сині сливи, все в надіях, що хтось їх зірве.
Що породило, зростило літо, осінь збирала в засіки.
Пелюстки квітів, що загубились, між травами заплутались, немов сховались у обіймах з ними. І килими, що влітку зеленіли, місцями вкрилися багрянцем, а десь, напівсухі зовсім скрутились. На пагорбку трава майже суха, сріблиться від дощової води, ще не встигло її сонце випити.
Спішить, поспішає осінь прикрасити землю, вкрити багряно – золотою вуаллю. Щоб знову й знову дочекатися ранку й радіти новому дню. З новою силою взятись до роботи, адже настав її час проявити себе, показати силу, здібність.
Та все ж з осторогою позирає, адже прийде зима, вона це знала, морозом закує ставки, річки, розстелить пухові перини, простирадла, махрові килими.
Тому й поспішає, ще жовтню треба допомогти, добавити фарб, а там й листопаду. Прикрити землю, неначе кожушком і вже тоді піде осінь на відпочинок. А земля буде дрімати, відпочивати, красуню весну з теплим сонечком чекати. А поки ж, осінь господарює, поспішає…
20.09.2017р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752822
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.09.2017
автор: Ніна Незламна