Мої думки – свята відрада, що лине від серця людству всьому

Мої  думки  у  розмаїтті,
Неначе  пишні  квіти  у  саду,
Що,  гострим  почуттям  сповиті,
Мою  бентежать  душу  молоду.

Одна  на  другу  лізе  вперто,
Її  настирно,  стрімко  витісня,
А  третю  ними  ж  і  роздерто,
Мов  здобич  хирну  в  битві,  як  ягня.

Вони  –  оті  алмази  чисті,
Що  скоро  іскрами  полонять  світ,
Жагучії,  полум’янисті,
В  гаю  чаруючо  розмаїй  цвіт.

І  кожна  з  них  на  те  існує,
Щоб  конче  утілитися  в  життя,
Не  без  підстав  і  не  на  всує,
Щоб  всіхнє    вдосконалить  майбуття.

Усяка  думка  є  значима,
Вона  не  тая  швидкоплинна  мить,
Та  хоч  вона  і  невидима,
Проте  в  собі  вагоме  щось  таїть.

Загрузши  в  їх  глибінь  безкраю,
У  далеч,  до  самісіньких  границь,
Чітких  пояснень  там  шукаю,
Чим  жадібно  просякся  б  до  дрібниць.

Оце  сиджу  я  та  гадаю,
Що  значить  світ,  хто  зрештою  ми  в  нім,
Яку  місцину  тут  займаю,
Котра  моя  мета  в  житті  є  цім?

Чому  все,  що  перебуває,
Впливає  певним  чином  на  людей,
Чого  птах  високо  літає,
Чом  твердо  кіт  вистежує  мишей?

Чого  на  небі  світять  зорі,
А  раннім  ранком  півень  пісню  ллє,
Водиці  краплі  чом  прозорі,
Веселка  після  лиш  дощу  встає?

Куди  пливуть  строкаті  роки,
Чом  жодного  нема  їм  вороття,
Коли  пройдем  останні  кроки
До  пройнятого  гідністю  буття?

О  як  моя  душа  жадає
Поглинути  від  світу  сприйняття!
А  мозок  ще  не  менш  бажає
Усе  опрацювати  до  пуття.

Моїм  думкам  нема  спокóю,
Вони  до  крихти  прагнуть  все  ввібрать,
Вони  зіткнулись  у  двобою
І  кожна  рветься  першість  здобувать.

Та  з-поміж  всіх,  які  я  маю,
Назовні  випливає  лиш  одна,
Що  містить  інших  думок  зграю,
Натягнутих,  немов  дзвінка  струна.

І  думка  та  моя  крилата
В  протяжну  височінь  так  мчить!
І,  наче  рідна  доня  тата,
Цілує  ніжно  ясную  блакить.

А  згодом  до  землі  вертає,
Немов  ранковий  сонця  промінець,
Свою  стежинку  навертає
Достукатися  до  людських  сердець.

Цей  світ  і  є  та  досконалість,
Яку  довершеністю  зовемо,
Що  доконечну  має  сталість,
До  котрої  ми  гаряче  йдемо.

Лише  зведи  горючі  очі
На  облисками  щільно  вкриту  вись,
Пірни  у  дивовижні  ночі,
В  безмежний  простір  пильно  придивись.

Знайди  там  силу  життєдайну,
Що  в  неозорій  далині  лежить,
І  споживи  її,  як  мить  негайну,
Без  котрої  часу  нема  як  жить.

Прислухайсь  до  звучань  ручаю,
В  його  тендітний,  мелодійний  спів,
Спіймай  частинку  втіхи  з  раю
У  вигляді  прикрас  –  земних  дарів.

Ковтни  повітрячко  життєве,
Відчуй  його  п’янкий,  солодкий  смак,
Нагально  зваж  –  яке  дієве
Та  як  натхненням  напува!  Ще  б  пак!

Піддайсь  покірно  звабі  квітів,
Що  пахощами  знаджують  тебе,
Поринь  у  зблиски  самоцвітів,
У  їх  свічаді  віднайди  себе.

Бо  все  наявне,  суща  ява,
На  благо  створене  цьому  єству,  –
Єдина  цілісність  яскрава,
Що  розлива  енергію  живу.

Істоті  кожній  притаманна
Своя  властивість  файна,  чарівна,
Напрочуд  гарна,  бездоганна,
Гармонії  прислужує  вона.

Народжені  ми,  щоб  творити,
Добро  та  мудрість  сіять  на  землі,
Грядуще  осяйним  робити
Й  нащадкам  на  статечнім  вільнім  тлі.
                                                                                     
Тому  ти  не  журись  даремно,
Моменту  кожному  життя  радій,
Хай  буде  будь-кому  приємно,
Бодай  у  всіх  здійсниться  безлік  мрій!      
                                                                                                                                                                     

Євген  Ковальчук,  листопад,    2009  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751079
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.09.2017
автор: Євген Ковальчук