* * *
Це в якомусь столітті послухали
ви — мадригали
І злетів я і ангельську в душу —
од вітру — свічу…
Перехожі очима бруківку поперевертали —
Пустеля спить, для кого я свічу?
Якщо Богом любові ударені
раптом, нагально,
Ви прокинетесь і швидкоруч злетите
до плачу,
То дослухайтесь, як у століттях
звучать мадригали:
«Пустеля спить, для кого я свічу?»
16.08.1990
* * *
То не хмара тяжіє грозою,
Я хворію Твоєю красою.
І душею простором запахли
Білі квіти до неба. До плахи.
Пелюстки низпадають із хмари,
Кують серце як срібні удари…
Від земної відучують зваби,
Менші зорі тремтять… люди слабнуть.
Мерехтіння сердець не трапляють в замок —
Підлітають на тлі блискавок.
23.08.1990
* * *
Хто придумав немислиму кару —
Земля? небо?
Натикаюся на удари —
Єсть так схожі на Тебе!
Щось судомно витягує вгору —
Хмари? сонце?
І навіщо так довго хоронить
В людський сон цей?
Сонце рабське! святе, неуявне,
Хто б не сперся.
Як листок серце в’яне,
Опада,
випада зірка з серця...
Що йому напророчать-наврочать
З світу цього?
Як в весну загорнутися хочу
В тіло голосу Твого.
28.08.1990
* * *
Без Тебе світ мені не милий...
Твій дух почую — і живий!
Подай же, небо, тої сили
Злетіти птахові з трави!
Вогонь окрилив наші спини
І кликнув голосом єства —
І як не хочеться загинуть
На грані щастя й божества!
5.09.1990
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750146
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.09.2017
автор: Шевчук Ігор Степанович