Весняний ранок…. здалеку, з лісу до села долинає щебетання зяблика. Вікно відчинене навстіж, п`янить півонії запах, ті пахощі , легкий вітерець приніс у кімнату. Люба лежить в ліжку, позирає надвір, мабуть буде гарний день, так сонячно. Все добре, але напевно треба йти, прорвати бурячки, пізніше буде занадто спекотно.
Вона вдома сама, мама з батьком давно на роботі, адже така пора, як кажуть, один день місяць годує. В колгоспі на фермі роботи вистачає, то біля корів, то доглядає за телятами. А батько працює трактористом, в цю пору вихідних немає, всі працюють на землі, щоб вижити. Та і вдома є трохи господарства, інакше не проживеш. Щоб заробити копійчину, щодня їздити на роботу в обласне місто, то надто далеко. Після школи в районному містечку, вчилася на перукаря, тепер вдома стриже бажаючих. Чоловіки приходять рідше, жінки ж частіше, особливо, якщо якесь свято, чи весілля в селі. Людям подобається, як вона швидко і вміло робить зачіски, тому до неї йдуть залюбки. Хтось дає гроші, хтось приносить шматок свіжини, чи яєць. Хоча молоді в селі залишилося мало, частина виїхала на заробітки в Росію, а частина в Київ, але добре, що є хоч трохи клієнтів, все ж не без роботи. Є клуб але працює тільки на свята, а загалом, людям немає часу гуляти, не до гульок. Життя важке, три роки, як війна на Сході, все обіцяють покращення та яке може бути покращення, як немає роботи?
Люба вкотре потягнулася в ліжку, сумно, як далі складеться життя? Адже їй вже двадцять один та хлопця в селі напевно для неї не було, хіба, що сусід, Микола, якого обожнювала. Високий, чорнявий, ще й вуса запустив, очей не відвести, красень. А, як гляне карими очима, то здається теплий промінь, аж вглиб до серця струменить. Та він одружився чомусь так рано, з сусіднього села привіз Надію. Відразу всі думали, що вона вагітна та живуть вже чотири роки, а дітей так і немає. Та які діти, коли його дружина зовсім не тримається сім`ї. Вдома два тижні, не більше й знову в Москву на заробітки, так вже декілька років. Микола був на Майдані, отримав поранення, після цього його вже більше в Військкомат не визвали. Довго лікувався, розмови по селі ходили, що права рука розтрощена, лікарі підтвердили третю групу інвалідності, сказали, що воювати більше не піде.
Раптово Люба зірвалася з ліжка, в нічній сорочці ледь не випала з вікна, роздивляється на всі боки. З переляку зграя сполоханих горобців розлетілася на всі сторони.
- От розцвірінчалися! А злякалися! І що тут біля хати можна шукати? Он, туди гайда, на кущі, на дерева.
На городі побачила Миколу, тьохнуло серце, знову сам. Високий на зріст, вміло володів сапою, видно поспішав. Різко махав лівою рукою, не озираючись нахиляється, підбирає бур`ян, кидає на купу.
Ага, майнуло в голові, все встигну. Швидко накинула сукню, на шпильку зібрала русяве волосся. Із сапою в руках підійшла до нього,
- Доброго ранку! А помічниці не треба?
Він злегка почервонів, збентежено випрямився,
- Доброго, доброго. Але Любо, дядько Дмитро та тітка Оля будуть знати, сусіди побачать, обов`язково донесуть. Будеш мати, що слухати, сваритимуться, ти получиш і мені дістанеться. В тебе, що, вдома роботи немає?
Вона дивилася на нього зачарованими смарагдовими очима, в них побачив радість, від цього, ще дужче почервонів. Вмить зблід опустив голову донизу, махнув рукою,
- Краще додому йди, не відволікай мене.
А в самого, від хвилювання, голос тремтів. Хотів приховати свій неспокій, перехоплював подих, відчував, як гупало серце, неначе барабан, здавалося зараз вискочить.
На кілька рядків відійшла від нього, мовчки почала сапати. Він ледь стримував себе, йому хотілося поглянути на неї, адже колись вона йому дуже подобалася та й зараз не проти бути з нею, але ж як? Батьки її точно не дозволятимуть бути разом. Дівчину віддати за розвідника, ну хіба, що в лісі хтось здохне. Та треба ж було так закохатися в Надію! Він розумів, що в житті зробив велику помилку. Але виправити не наважився. Хоча з дружиною декілька раз сварився щоб не їздила, залишалася вдома, то ж сім`я, як не як, може б дитя було. Про дитину вона й слухати не хотіла, все відмовки - треба пожити для себе. Але ж молоді, інколи Микола умовляв, щоб народила, але вкотре знаходив протизаплідні таблетки.
Люба почервоніла, немов квітуча троянда, в очах блиск, той блиск, ні з чим не зрівняний, горів вогонь кохання. Стримуючи себе, щоб не втратити самоконтроль дівчина підійшла до нього, всміхнулася, весело заговорила,
- Ну от, закінчуй ці рядки, вже й по бур`янах! Бувай здоровий!
- Любо, з мене цукерки, - сказав веселіше.
Вона ледь не затремтіла, крутнула головою, уста бантиком, ще сильніше почервоніла, пожадливість очей, бажання спокуси.
-А коли пригостиш?
- Та хоч сьогодні, коли захочеш, - любувався нею, зирив на пишні груди.
- Ну гаразд,як стемніє прийду до криниці, - майже на ходу сказала, зникла за сараєм.
З гарним настроєм, як пташка біля гнізда, вскочила в грядку з буряками. Щось підспівувала, вже закінчувала проривати буряки, прийшов дядько Степан. Без ніяких розмов підстригла та поголила. В обідню перерву прийшла продавщиця з магазину, теж підстригтися. Ледь встигла приготувати обід, прийшла мати,
- О, привіт сонечко, обід готуєш, що ледь встигаєш? Чого до Миколи ходила? Нащо допомагала сапати, що вдома роботи немає?
- Мамо, який там сапати, то в мене, щось з мобільним телефоном зробилося, заблокувався. Я до нього на одну хвилину забігла, він щось натиснув, вже все гаразд…..
- Ой, не дури матір, гріх! Сусідка, тітка Катерина, тебе бачила, каже, що ти йому допомагала сапати.
Хитро зазирнула в очі, обійняла за плечі,
- Сусідам мамо, немає що робити, то все плескання язиками.
- Дивися доню, в нього дружина, приїде, стусанів надає, що стріляєш очима до одруженого чоловіка.
- Мам! Я не маленька, може із-за сусідів і зустрічатися ні з ким не можна? Мені, що сімнадцять років, що я маю звертати увагу на те плескання.
- Ну добре, досить, гуляй та тільки з розумом, ото вже виросла, знаєш, що сказати…
- Мамо, настільки я знаю, коли закохуються, точно розум втрачають, - весело проговорила, ледь стримувала хіхікання, швидко йшла по воду.
Мати вслід кивнула рукою, щось говорила та її ж миттєво не стало, наче й не було.
Після трудового дня батьки дивилися телевізор, Люба вертілась перед дзеркалом, вже в котрий раз поправляє на плечах волосся,
- Мамо я пішла, там збираємося юрбою, трохи розважимося.
У відповідь кивнула головою,
- Тільки ж не до ранку! Бо довго спати нема як, роботи, хоч відбавляй.
Люба йшла до криниці. Небо в темній вуалі, ледь помітно мерехтять зорі. Молодий місяць зачепився рогом, неначе підморгнув їй. Десь здалеку чути гавкіт собак та гул машин.
Рівна стежка здавалася довгою, горіло бажання, швидше побачитися з Миколою. Тихо, не стримуючи почуття,
« Серденько тріпоче, а душа співає,
Ой напевно Любка, Миколу кохає,
Та не судіть же люди, бо мав бути мій,
Бо оте ж кохання, справжній буревій.
Я його устами ніжно зацілую,
Не віддам нікому… йо й, я не жартую.
Зовсім поряд, завівся трактор, різко повернулася, зашпортнулась і впала.
- Ой, що це? - відчула під собою величенький горбик.
- От роззява, тут же мурашник, хай йому грець, - голосно, сердито заговорила, намагалася піднятися та в нозі відчула біль.
- Отакі справи! Де ж той мій Миколка, буде чекати, а я тут розклалася, як стара баба, - бурчала про себе.
Раптово побачила перед собою постать Миколи, -
- Любо!т Ти, що забула, що тут мурашник, ану ходи до мене, бо зараз кусати будуть.
Серденько захололо, як він взяв її на руки, йшов у напрямку до себе. Вона мовчала, а серце здавалося вискочить, його дотики рук бентежили. Втратила себе, неначе п`яна від його запаху тіла, ледь-ледь схилила до нього голову, а бажання - розтопитися в ньому.
Він заніс її до хати, посадив на стілець, включив світло, побачив її почервонілу, на якусь мить завмер, а потім,
- Ну, що тут у тебе? Покажи…
Декілька мурах коричневого кольору бігали по ногах, по сукні, заклопотано струшував їх,
- Ото насіли, як на мед, дивися, бач які спритні…
Вона спостерігала за кожним його рухом, намагалася заглянути в очі, якими все життя марила.
- Тобі треба зняти сукню, я зараз, щось знайду, якусь мою сорочку, чи що. Щоб надворі струсити всіх комах, а ні, то зніми, я відвернусь, он в ліжку простирадлом загорнися. Як нога, дуже болить? Може тобі до лікаря треба?
Крутнула головою, трусилася,
- Ото гризуть, відвернись, а нозі вже краще…
Він вийшов з кімнати. Люба недовго думаючи, зняла сукню, нирнула в ліжко під простирадло,
- Заходь! Он візьми! Оце так пригода, такого, ще не було, чому вони такі злі?
Він несміливо зайшов, з-під лоба зирнув на неї, забрав сукню і неначе пулею вискочив з кімнати. Але ж гарна, така пишна і в моєму ліжку, думав, а серце калатало. Відчував, як по судинах протікає кров, ледь стримує почуття, є бажання бути поруч з нею.
Вона сиділа на ліжку, ледь прикрила пишні груди. Вони раз-у-раз підіймалися, манили до себе. На якусь мить завмер, просто стояв, дивися. А думки - от якби сама спокусила, довіку був би з нею, нехай вже що буде, то буде. Але ледь видавив з себе,
- Ти, як панночка, пишна в моєму ліжку, візьми сукню, я витрусив.
Сяючі очі, звабливий погляд, посміхнулася, взяла його за руку,
- Поглянь на ногу, здається трохи почервоніла, напевно розтягнула м`язи?
Уже посунулася, щоб він зміг біля неї присісти. Вони так були близько один від одного, так, як вона мріяла. Обома руками обійняла за шию, він хвилюючись, цілував її оголене тіло.
Біля відчиненого вікна Микола слухав щебет соловейка й водночас думав - напевно так мало бути, це доля, навіщо було молодому дурневі одружитись, поспішав. Але вже не повернеш той час, треба жити, піду ж зараз до її батьків, а там, що Бог дасть, гадаю не вб`ють.
Після бурхливих почуттів, вона міцно спала, йому здалося уві сні посміхається, піднявся настрій. Від спогадів тепло на серці - яка була щаслива, радісна, коли шепотіла, що кохає.
При вході на веранду, включене світло… Микола підходив до сусідів. Біля вікна, її батько палив цигарку.
- Доброї ночі!
- О, це ти, привіт, щось дівка наша загуляла, довго немає, хвилюємося.
- Та я, ось про це прийшов з вами поговорити.
- А до чого тут ти?
- Та, я оце прийшов до вас, вона в мене!
Батько, не довго думаючи, вдарив кулаком в обличчя. Микола похитнувся, схопив його за плече, збуджено заговорив,
- Не треба, чуєте, так не годиться родичатися. Я не підніму на вас руку, ви ж мені, як батько. Все нас з мамою підтримували, як батька не стало. І, як ото, залишився сам, це ж ви були мені опорою, вчителем, все життя поруч.
Холодний піт виступив у старого, від несподіванки розкрив рота, витріщив очі,
- Ти мене будеш вчити, чоловіче?! В тебе ж дружина є!
Дмитро більше не підійняв руки на нього, зачепила його мова за живе, охолонув. Присів на лавку, пригадав сюжет, як Микола, ще хлопчиком, плакав біля розбитого мотоцикла, падав на коліна, піднімав до верху руки, біля неживого тіла батька.
Микола трусив головою, рукою тримався за щелепу,
- Я вже подав на розлучення. Завтра суд, вона знову десь поїхала. Папери всі готові, нас нічого не поєднує. Тож я наважився прийти з вами поговорити, щоб Любу за мене віддали.
Старий знову зірвався, майже закричав,
- То ти її зганьбив, а тепер руки просиш?
Зненацька загавкали сусідські собаки..
- Та вона в мене, бо ногу підвернула, впала на мурашник, як кудись йшла. До мене близько, гукнула, - брехав Микола, самому від того було соромно. Думав - добре, що не дуже видно обличчя, а то б іще більше отримав стусанів.
- Мурахи трохи покусали, жалілася, що нога болить. До вас нести не буду, а то й так плескають про нас. Оце прийшов до вас, вона напевно вже заснула.
- О, ну тоді молодець! Не ображайся, а то я відразу подумав, знаєш таке діло, сам був молодим, дівок спокушав, так і про тебе таке подумав, вибач вже.
Микола ледве стримував сміх, бач, думав про старого - так би напевно й не зізнався, що був гуляка. Де ж ті дівчата візьмуться незаймані, якщо є такі чоловіки. А на мене бочку котить.
- Так ти говориш, що розлучаєшся. Ну тоді добре, я дам згоду зустрічатися, знаю вона ще з дитинства тобою марить. Тільки ніяких більше стосунків, чуєш. До весілля, ні-ні! - вже спокійно, роздумуючи говорив батько, але в кінці мови, ще й посварився вказівним пальцем.
Микола стояв перед ним, уважно слухав, на згоду кивав головою. Хвилювався, щоб старий не пішов до нього додому, Люба ж спокусливо, напівгола спала в ліжку, ще й двері закриті на замок.
Старий на плече поклав руку,
- В такому разі, подалі від гріха, вона в тебе спить, а ти, он йди, на сіно, в сарай. До ранку замкну тебе, що б не було забаганки тобі, щоб щось не чесалось, спатимеш тут.
Микола поправив чуба та що робити, погодився,
- Добре дядьку, добре, я тут переночую, я ж буду слухняним зятем, бо поважаю вас, я справді все життя її кохаю.
- Ну, досить, досить вже кохаю! Ми мужики знаємо для чого вони нам, а ну чекай, я зараз прийду.
За кілька секунд старий в руці тримав пляшку і щось у пакеті.
- Давай, заходь в сарай, щоб часом моя не почула, бо нам тоді обом дістанеться. Знаю верещатиме, буде проти, думаю якось умовлю, тільки дай час, не поспішай. Вона й так скаржилася мені, що люди про вас говорять, а вони й бач, все краще бачать, чим ми. Все із-за роботи, за всім не подивишся, - емоційно говорив, умощувався на сіні.
- Ой, чекай, забув, от дурна голова, хліб забув, - зірвався з місця, швидкою ходою попрямував у хату.
Здавалося йшов тихо та раптом голос дружини,
- Дмитре ти? Чого метушишся? Люба прийшла?
- Та прийшла, давно прийшла, спить. І ти, спи, не хотів тебе розбудити, піду посмалю цигарку. А її завтра підніму, не світ не зоря, щоб знала, як довго гуляти.
Дмитро виходив з хати, озираючись на дружину, чи часом не встає з ліжка. Але було тихо.
Микола слухняно чекав, роздумував - як же це воно буде, що він тут, а вона там прокинеться, а його немає. Він, аж здригнувся, коли весело заговорив Дмитро.
- Все нормально, спить дружина, мусив збрехати, що прийшла Люба. А ми з тобою, це, як ти казав - породичаємося. Зроблю тобі добру справу, дозволю одружитися та тільки, щоб ти її беріг, як зіницю ока, вона ж в мене одна, красива ж, як трояндочка.
- Чую дядьку, чую. Ви ж мене змалку знаєте. Шкодую, що так вийшло, надибав Надію, немов осліпила, ото й одружився.
- Добре, добре, хто знає свою долю? Ніхто! - наливав в чарки самогон,- Тож давай, майбутній зятю, по нашому, вип`ємо, поцілуємося, як на сватанні.
Випили, Дмитро покуйовдив Миколі чуприну,
- Ти вже вибач, що спочатку заліпив.
Потім обняв його, поцілував тричі,
- Ну тепер будемо родичами, закушуй! - подав шматок сала з хлібом.
- Ось свіже яйце, кислий огірок, не соромся, пригощайся,
- налив другу чарку.
- Е, ні! Дядьку, я більше не п`ю, одну для годиться.
- Стоп! Тепер між нами можеш мене називати батьком. Я хотів тебе за зятя, знаю, який ти роботящий, ще й патріот. Знаю землю любиш, село не покинеш, а я пишатимусь, що донька поруч.
Раптом біля дверей, щось зашаруділо, - Мя -у.
Піднявши хвоста, поважно зайшов кіт, принюхувався.
- От, хай йому грець! Сірий! Ходи дам шматочок сала. Бач, прийшов полювати на мишей, а ми його місце зайняли.
Микола гладить кота, теж їв сало, а думки за Любу ,- як вона там? Хоча б не злякалася чогось.
Дмитро скрутився калачиком, тихо сопів, вмить махнув рукою,
- Ти лягай, спи, а я зараз передрімаю і тільки сірітиме піду, треба дівчину розбудити, бо ж обіцяв дружині, що рано її підніму. Не хочу, щоб знала, що в тебе ночує, тоді хоч з хати тікай. А ти спи, як прийду, вже потім підеш додому.
Та, яке там спи, роздумував Микола, я ж її закрив на ключ, як вийде, якщо її гукне батько?
Надворі сіріє…. Микола почав ногою шарудіти, щоб розбудити Дмитра. Та, той міцно спав, лише щось про пробурмотів, почав хропіти.
Він всміхаючись, взяв соломину, нею торкнувся його вуха. Той відмахнувся декілька раз, нарешті відкрив очі. Микола ж швидко закрив очі, немов у сні, почухав носа. Тільки старий зірвався на ноги, як Микола неначе спросоння запитав,
- Що вже йдете?
В другій половині сараю заспівав півень. Старий виглянув надвір,
- Так! Сіріє, піду. Чому півень раніше не заспівав? Боюся моя проснеться, побачить, що ні Люби, ні мене, тоді мені вже не викрутитися.
- А, я це, до вітру хочу, - позирнувши на нього, сказав Микола.
Хоч і ледь видно та приховував очі, бо ж знову збрехав. А, як було інакше зробити, щоб на ключ сарай не закрив? Роздумував - треба швидше нього пробратися на своє обійстя, відкрити хату, щоб не побачив».
Дмитро, трохи хитаючись, озираючись навкруги, відчиняв хвіртку. Микола тим часом, шмигнув в кущі, він знав де можна коротшим шляхом пройти до хати.
Ольга вже не спала, біля вікна одягалася, як раптом побачила чиюсь постать, що промелькнула до хвіртки. Світло в цю пору все виключали по селі, то майже навпомацки, на веранді, сунулася в якісь капці, крадькома спішила з хати. Надворі розгледіла, от бісова душа Дмитро! Куди ж це він? О нехай йому грець! Хвилюючись, всунула ноги в перші ж капці, що стояли біля дверей. Вже зашпортнулася, ледь носом не зарила.
- От холера, це ж капці Дмитра. Він що босий пішов?
З ніг злетіли капці, йшла босоніж.
Тим часом Микола відкрив на дверях замок, заховався за кущами чорної смородини й барбарису, хотів побачити, що буде робити Дмитро?
Той, не озираючись, заговорив до собаки, погладив його, потім різко відчинив двері веранди, гукнув,
- Любо, дочко, виходь, треба швидко додому.
Зайшов на веранду, причинив за собою двері.
Дівчина відкрила очі - хтось гукав, чи, що? Чи це здалося? Потираючи очі, спросоння хотіла включити настільну лампу та світла не було. Гукнула,
- Миколо, ходи, чого заховався?
- Любо, це я, Микола в нас, у сараї, - знову заговорив батько.
- О, Боже! Голос батька ! Пулею натягла сукню й до дверей.
Тим часом Микола хотів, повернутися назад та, як побачив тітку Ольгу, яка розмахуючи руками до собаки, спішила в хату. Ой, що ж це буде, схопився за голову, треба спасати Любу й дядька.
Він вийшов із-за кущів,
- Доброго ранку! Ви, що так зранку до мене в гості?
- Ах ти бісова душа! А я думаю, чого не спить мій старий? Це що коханку привів, десь-то сам водиш, дружини немає й моєму Дмитрові знайшов?
Вона схопила з купи дров патичку, замахнулася його вдарити. Він відскочив, не знав, що робити.
Дмитро, аж затрусився, коли почув надворі крик дружини, відчинив двері веранди, за ним, витріщивши очі, стояла донька.
Та Ольга здалеку не могла розпізнати, хто ж то? На веранді темно, вікна зашторені, тільки видно образ якоїсь жінки. Затряслася, пасмо волосся впало на обличчя, рознявши рота, вирячивши очі, з патичкою кинулася на чоловіка,
- Бач, притон організували, ах ви хвойди, той молодий, а ти старий і собі! Ану покажи, яка *** за тобою стоїть? Хто це?
Люба злякавшись, торкнула батька за плече,
- Що це тут, тато?
Той швидко скумекав, що зробити, схопив її на руки, виходив надвір.
Ольга побачивши доньку на руках, розвернулася, ще з патичкою в руках знову до Миколи,
- То це ти! Ти, що з нею зробив? Ах ти *** я тебе заб`ю! Живого місця не залишу! А бодай тобі!
- Тітко! Тітко! Ви не зрозуміли. Зупиніться нарешті! - втікаючи від неї голосив Микола.
Крик линув, аж в долину. Вже ніхто не говорив, а всі кричали, неначе серед них хтось був глухий. По селі гавкали собаки, півні завели пісні, а гуси по обійстях почали ґелґотати.
- Ану замовкли всі! Розкричалися, все село на ноги підняли! Я сказав, Ольго, зупинись! – зарепетував Дмитро, дочку поставив на ноги.
- Слухайте всі! Ольго, ти посміховисько робиш. Краще би Миколі подякувала, а ти з патичкою, дівчина впала, ногу розтягнула. Тобі не хотіли говорити, хотіли, щоб спокійно спала, а вона, до нього з патичкою. Хай тобі грець!
Ольга не розуміючи майже нічого, викинула патичку. Все ще люто зиркала то на чоловіка, то на Миколу, то на доньку, трохи збавила гучність,
- Ану, докладніше, щось нічого не можу зрозуміти.
Микола набрався хоробрості,
- Давайте я понесу її додому, в неї ж нога болить, там і поговоримо.
Дівчина почервоніла, потай всміхається до батька, дивлячись до матері скривилася.
Затягнулась пауза, позираючи один на одного, всі йшли до Дмитрового обійстя. Микола в руках тримав своє кохання, вона ледь стримувала сміх, за ним йшов Дмитро, а позаду опустивши плечі донизу, часом озираючись назад, не поспішаючи, йшла Ольга.
В хаті тихо,… на ліжку сиділа Люба. Батько відразу пішов на кухню випити води, в горлі дуже сушило. Микола, трохи розсіяно, приклав до губ вказівного пальця, тихо прошепотів,
- Мовчи, нехай батько говорить.
Доки мати останньою заходила до хати, дівчина добре, до почервоніння натерла ногу, скривилася.
Батько взяв стільця, присів навпроти неї. Микола переминається з ноги на ногу, не знав де краще стати.
- Слухай Ольго, ми вчора з тобою дивилися ввечері телевізор, як донька пішла до дівчат, - почав старий.
Вона поправляє волосся, - Ну той, що?
- От бісова душа, не перебивай, сказав. Чого спішити поперед батька в пекло, - гримнув на неї.
- Я через десять чи п`ятнадцять хвилин пішов курити, саме реклама була.
Бачу по стежці біжить Микола, сказав, що Люба впала біля мурашника, нога болить. Побоявся дівчину на руки брати, бо ж сама говориш по селі плескають про них. То я швиденько з ним туди, сам заніс до Миколи, бо ж було ближче. Там вже обтрусили її від тих мурах, а нога почервоніла, там залишив її спати.
Ольга зблідла,
- Ти що здурів?! Тепер вже не відмовлюся від людей, вони ж, як оси Все Миколу сватають до неї, говорять, що вони люблять один одного.
- Сказав помовчи! Я Миколу забрав до себе, в сарай, там ми з ним всю ніч пробули вдвох. А тобі збрехав, що Люба прийшла, щоб спокійно спала, щоб не нервувала, бо була б галасу наробила на все село. Пожаліли ми тебе, а ти до нас з патичком,- хитає головою й відразу серйозно до Миколи,
- Пішли проведу, гадаю їй в лікарню не треба, почервоніла нога, але ж не опухла. Дякую тобі! Подав руку.
Вже коли проводжав до хвіртки, посміхнувся погладив себе по голові,
- Таке життя, часом треба й збрехати! Не хвилюйся, все буде добре, буде тобі дружиною, буде, трохи зачекай..
У Миколи бажання не йти, а бігти від радості.
Ольга донці поставила компрес на ногу, не розмовляла, тільки охала, час від часу позирала на неї. Дмитро тут же, на дивані вклався спати, за кілька хвилин сопів.
Пройшло два дні…Люба позирала у вікно, в сторону сусіда та він на городі не показувався. Дівчина ці дні сиділа в хаті, нікуди не виходила.
Мати переступила поріг,
- Оце так новина, Надька покидає Миколу! Ото біда буде мені, ти дівко в його сторону й не дивись, тобі розвідник не потрібен. Я розумію, він вміє підійти, вчений, ти мені дивись, ні-ні!
- Чого ти репетуєш?! – з іншої кімнати вийшов батько.
- Надька за речами приїхала, будуть розлучатися….
- От новина! Він вже розлучений! Вчора, я сам бачив свідоцтво про розлучення,- сказав батько, присівши на диван, замовк.
- Воно шкода хлопця, батьків немає, тепер вже й без дружини. Сам же непоганий, роботящий, напевно така доля.
Від розмови розчервонілась, суворо дивилася на доньку.
- А ти дивися мені, щоб ніде тебе з ним не бачила, бо тепер, ще більше будуть про вас плескати язиками, тільки дай привід.
- А ви мамо, щоб не плескали язиками, віддайте мене за нього заміж, - випалила, немов з гарячки й відразу приховала голову за фіранку від вікна.
Мати, як стояла так й присіла поряд з чоловіком. Округлилися очі, на лобі виступив піт, щось хотіла сказати та випередив її,
-А, що доню, якщо дуже любиш його, то я тобі не ворог, я не проти.
Ольга миттю схопила маленьку подушку, вдарила його по голові,
- Ти, що здурів? Єдину дитину за розвідника! Я не дам згоди! Чуєте не дам!
Обійняв дружину,
- Твоя мати теж мене не хотіла, говорила, що я гуляка та ми все ж побралися, пригадай! Пригадай, як потай зустрічалися.
Ольга почала плакати,
- Дмитре, вона ж у нас одна, квіточка наша, а ти…
Хустинкою витирає сльози, притулилася до грудей.
- А що хіба погано буде, якщо вона поруч з нами житиме? А то найде собі якогось, повезе світ за очі тоді що? Тоді будеш плакати, а зараз тішся. Я даю благословення і ти не вдавай із себе тещу ягу!
Вона подивилася на доньку - та усміхнена, очі сяяли щастям. Материнське серце лагідне, добра душа, розтав лід,
- Ну гаразд, буде нагода, нехай приходить, поговоримо.
Наступив вересень місяць. Гарний сонячний день, хоча вже відчувається прохолода. На обійсті на деревах де-не-де виблискує жовте листя. Біля хвіртки, ледь похилилися червоні хризантеми, біля них на вишні прив`язані різнокольорові кульки. На столі дві круглі хлібини, прикрашені калиною й барвінком.
Ольга і Дмитро усміхалися, чекали на молодих. На обійсті гучно грали музики, люди збиралися на весілля. Дмитро побачивши дітей, які йшли дорогою, усміхнені, щасливі, обійняв дружину за плечі,
- Ось, тепер вже не буде мови за нас, як ти там говорила,? Тепер нехай плескають язиками.
Серпень 2017р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749269
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.09.2017
автор: Ніна Незламна