Я падаю, падаю, падаю в небо
Втікаючи душу свою
Мені б і втікати не треба
Та тут я зникаю в пітьму
Мені і планети замало
В заметах альпійських висот
Душі знову крики лунали
Зриваючи тони із нот
І от... Небо не плаче
Забракло вже небу і сліз
Терпіння десь є на дні чаші
І нащо сюди я поліз...
А міг би промінням ще бути
Чи ангелом вірним в плечах
Не бачити ницість, не чути
Фальшиві відлуння в словах
А люди вже гамірні дуже
Історія мудрості вчить
Та світ цей за мудрістю тужить
Хоча б на секунду, на мить
Та Правду вернути в тіла
Що вже без душі постаріли
Мені моя рідна пітьма
В ній ницість чутно за милю
В останніх словах при житті
Ми хочемо здатися тими
Хто має моря у душі
Гниючи в болоті щоднини...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744006
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.07.2017
автор: Володимир Ромен