[i]"Шлях до Небокраю"[/i]
Де зберігається пам'ять людська –
в хмарах на небі, у мозку, в душі.
Ніби нектар у чарівних квітках -
чи відшукає бджола в метушні.
Битва в кіно, на безкрайньому полі,
грізна, страшенна і вижити в ній
можуть завжди головні лиш герої –
Серед сюжетів із спогадів, мрій.
Інколи щось заховаєм свідомо
у потаємні свої укриття.
«Навіть думки зрозумілі старому». –
це незбагненні були відчуття.
Час не спинився, та йшов неквапливо.
Дивно-яскраві повільні фотони
все полонили, мов зоряна злива
світ охопила, поволі в ній тоне.
Все оточила пронизлива тиша -
Чути лиш голос того незнайомця,
виходу звідси котрий не залишив,
ніби у пастці тримаючи хлопця.
Хто цей старий – нез’ясована тайна:
темна, неясна, мов обриси ночі.
Зовні межа, за якою звичайне –
Грань цю містичну не бачили очі.
Марево зовні, чи може в думках.
Легко проникли у мозок картини,
що малювали почуті слова.
Згодом полотна ставали єдиним:
Постаті, дії, хвилини життя,
давні тривоги, пригадані вкотре.
Вулиці міст, неземні відкриття,
як чудернацькі драцени Сокотри.
Дума лилася із уст кобзаря:
сумно листає мелодію кобза.
Там козаки десь ішли звіддаля,
віз там чумацький із далеку ковзав.
Сон пригадався, що снився торік:
квітка, що зникла і мавка чарівна.
Мов наяву і той спогад обпік –
серце, насправді, давно вже не вільне.
Також проникли видіння війни,
бій, потім знову і так без розв’язки.
Волю шукають Вкраїни сини -
чути там зброї нестримної ляскіт.
Села, міста і фортеці в огні -
стерті ущент, та відродяться знову.
Фенікс мов крила свої по землі
це розгорнув і чекає обнову.
Потім Лук’ян бачив бій козаків,
битву хороброго дужого війська.
Проти навали поганських чортів:
підлих, лукавих, як злоба вселенська.
Всюди домахи, гармати, мушкети -
переплелися вони та герої,
що ворогів затискали в лабети;
гнали із краю, землі із святої.
Падали цілі ворожі загони -
Глянув суворо на них характерник.
(постать якого здалася знайома).
Хмару з грозою і кулі поверне.
Скеля немов неділима і сильна,
мов запрягає в уздечку вітрів.
Мудрість, могуття - із ним нероздільні,
Біди всі вигнав, як вперше зустрів.
Впевненість сіє, що всі нездолані,
що переможе завжди справедливість.
І заживає у кожного рана
та повертає, що в долі судилось…
Він озирнувся, знайшовши Лук’яна
(ніби знаходився там, оту мить).
Погляди стрілись, чи може омана,
Ось і позве, та насправді мовчить.
–Хто це? – промовив Лук'ян, мов крізь сон,
відповідь дійсно, була вже відома.
Ніби минувши таємний кордон,
що недосяжний в цім світі живому.
Сумнів існує, щоб глузд переміг –
інколи ж, ця суперечка триває.
Плинний гнітючий страхів оберіг.-
Вірний чи шлях, звідтіля, обираєм.
Довго самотнім сидів чи хвилину –
це вже Лук’ян не пізнає ніколи,
як співрозмовник раптово покинув –
стало все звичним, як завше, довкола.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741476
Рубрика: Поема
дата надходження 11.07.2017
автор: Андрій Гагін