Все думалося: дзеркало тривке
супроти років су́єтного плину,
а дзеркало – як видиво тремке –
втікає з рук і б’ється без упину.
Химери тріщин, хаос кольорів –
і ось уже висвітлює уламок
промінним сяйвом
мій надхмарний замок,
де образ твій так зоряно горів.
Ми – дві зорі. Та наші небеса
у відсвіті дзеркал такі холодні,
що нам бракує кроку до безодні,
де все руйнує в темряві гроза.
Кришиться скло. Удари блискавиць
порушують гармонію зображень.
Мутніє тло…
Забуті крихти вражень –
мов більма на очицях у вовчиць.
…І сни приходять хижо, як вампіри,
тривожні сни у мареві ночей:
бенкет у замку зоряної Іри,
а в дзеркалі – промінна кров тече.
Втрачаю ґрунт. В повітрі зависаю.
Вампіри блідо шкірять свій оскал.
Тьмяніє світло… Господи! Згасаю…
Та образ твій зоріє із дзеркал.
́(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741239
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.07.2017
автор: Сіроманка