Духмяні у лузі соннім трав’яні покоси,
Призахідне сонце з неба ласка медоноси.
Довгоногий чорногузик чалапає в роси,
Біля річечки вербиця розпустила коси.
Задивилася на воду, що плине потоком,
Де у хвильку чайка б’ється чорно-білим боком.
Скиглить з криком та пірнає, а рибонька скоком,
Гульк у вир, що не дістати, щоб було уроком.
Не все сльози, що так ллються, мають ціну, справжні,
Не добром, а злом вінчають забаганки давні.
І будують пам’ять вічну на брехні по правді,
І руйнують, убивають, думають, - безкарні.
Сіють ненависть війною, виміщують злобу,
Що зібралася у тілі та живить утробу.
А є сльози полинові, не питайте й пробу,
А ще щирі та сердечні, що несуть турботу.
01.07.17
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740142
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.07.2017
автор: Валентина Ланевич