У лісі зеленому зозуля кувала,
свої діток на старість шукала.
Повсюди літала-просилась,кричала-
повернітся діти мої,я вас так чекала.
Кого стріне по дорозі,за діток питає-
де кровинка її мила тепер проживає.
Та ніхто сказать нехоче,кого не питає-
як ростила своїх діток,кожен в лісі знає.
В чужі гнізда горе-мати,як яйця кидала,
не виховувала діток,а тільки гуляла.
А тепер як постаріла,згадала,що мати-
тому буде у достатку,в діток доживати.
Та не сталось як гадалось,пішло все іначе-
дітки стали такі самі-нехай тепер плаче
Виховання не давала,не трудила ночі-
як подивится зозуля,діткам своїм в очі
Такі зозулі,є і між людьми-
для них,є бізнес їхні діточки.
Як собі позичиш,так і відаси-
із давна,це знають всі наші батьки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740021
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.06.2017
автор: Бабич