Моїй дочці тринадцятий минало.
Час плинув, якось ображало
Її категоричне не бажання
І позавуха пропускання
Моїх прохань в кімнаті лад навести
Та іграшки старенькі перенести
На дах будинку. Отаке прохання.
Та замість дій я чула лиш зітхання
Й обіцянки, що завтра все зроблю.
У відчаї і правда десь з жалю
Все чоловіку якось розказала.
Лише в відвертості прохала,
Щоб м’яко з нею говорив.
Тоді не мала більше сил –
Дочка характер сильний мала.
Коли вечерю подавала
Чую цікавий, дивний діалог.
Мій чоловік як справжній педагог
Дочці святково так повідомляє,
Що завтра він кругом поприбирає
Й її кімнату звісно прибире.
Бачу дочка як маківка цвіте,
А чоловік продовжує спокійно:
« Я розумію, доця, ти надійно
І міцно таємниці поховала!
Щоб потім ти мені не розказала,
Що я якісь дурниці понаходив
Та мамі розповів і тим нашкодив
І вліз в твоє дівочеє життя!»
Бачу веселі й гарні почуття
Зникли з лиця у донечки миттєво.
Та інформація суттєво
Змінила розстановку сил.
Тепер ніхто вже не просив
Дочку в кімнаті прибирати.
Що можу я на те сказати?
Татусь підхід знайти зумів!
©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739135
Рубрика:
дата надходження 24.06.2017
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко