Яскраве сонце… сліпить очі. Часом примруживши їх, Оксана дивилася вперед, йде по широкій, ґрунтовій дорозі. Туди, до поля, трохи далеченько йти. Щоби прийняти тепло землі, йшла босоніж. Аж ось, листатий подорожник під ногою, подарував трохи прохолоди. Густий, м’який спориш, як махрове простирадло, злегка лоскоче підошви. Задоволена, впала на траву, довкола озирнулася. Яка ж краса! Як добре! Літо тепле і всього доволі та за коханого на серці тривожно. Лише вчора нарвала відро вишень, а вони ж червоні-червоні, але ж досить кислі та насолоду все ж мала. Пригадала Володимира, як два роки назад їх смакували. Він прикладав їй до уст, потім цілував, а то було одну вдвох одночасно їли, завмирали в поцілунку.
Там, у гаю, коли лише удвох. Коли освідчився в коханні, від щастя шалено билося серце, адже вона його давно кохала. І вже напевно було б весілля, як би не страхіття, що побачила по телевізору.
Так, тоді, як грім серед ясного неба, повістка у військкомат. Події на Майдані, не хотіла сприймати серйозно. Вона, як і її знайомі, вважали, що все владнається. Та не так склалось, як гадалось, віддали Крим, війна…..
Її увагу привернули ластівки, що високо літали в небо сині. От би мені туди злетіти, щоб побачити коханого, де він зараз? По щоках текли непрохані сльози, вона не відчувала, лиш тупий біль у грудях. Стільки недоспаних ночей, стільки думок, ятрили душу? Чи знає проклятущий ворог, який той біль, коли чекаєш? Кому потрібна ця страшна, гібридна війна?! Чому це чудовище лізе на нашу землю? Своєї мало?! Біда, в душі розпач.
Ним, на два роки підписаний контракт, то ж вже минули та все немає додому. І серце рветься на частини, Не ліпшими словами згадує про зв`язок, що в селі. То є мережа, то немає, а душенька болить, страждає. Вчорашній дзвінок потішив, пообіцяв через день, чи два буде вдома.
По світлині, немов та пташка літала, надія зустрічі, серце зігріває. І ніч здавалася темною, хоча зорі й миготіли та не так, як завжди, не спалося. Гучний стук серця, знову до телефону, на жаль, немає мережі. Погляд в нікуди та знову до відчиненого вікна. Там блідий місяць, переливається, неначе хоче їй щось розповісти. Вже ніби ніч тихо шепоче і здалеку ледь-ледь чути спів цвіркуна. Непомітно підкрався світанок, під миготіння фіолетово-зелених кольорів зникали зорі. А її очі ніби намагалися їх догнати, засинала.
В турботах ранок, ледь дочекалася обіду. Забракло сил залишатися вдома, взяла хустку, йшла у світ. Ось так, йшла немов навмання та самі ноги йшли туди, до тієї дороги, де два роки назад його проводжала.
А літо веселилось, з вітром загравало. Ромашки, волошки, дзвіночки голівки прихиляли, немов до неї шепотіли. Вона ж дивилася на них й по одній квітці брала в руки, сплела вінок. Сидячи на шовковій траві, серед квітів, позирає на дорогу, в сторону траси, а до неї, ще кілометрів два, не менше. Вдивлялася й шепотіла,
- Доленько, доле, нехай я щаслива буду, бо я ж тебе і Боженьку прошу й просила, збережи коханого від кулі, від ворога, щоб у нього, в житті була щаслива дорога.
І вже в руках готовий вінок, прочитала молитву.
Яскраве сонце скотилось до заходу. Йшла по дорозі, в одній руці вінок, в другій капці. Вже й трасу видно, поряд посадка, а далі ліс. Спів соловейка зразу тихо, згодом голосніше. Подумала, а я загадаю, як заспіває весело, то приїде зараз, а він раптово замовкає.
До траси, пройти залишилося метрів триста, здалеку почула гул і вже помітила автобус. Та чомусь ноги не хочуть йти. А, як не приїде? Душа в тривозі, то ж вже має приїхати. В судинах закипала кров, пульсує в скронях, по тілу жар рознісся, ледь не вискочить серце. В одному напрямку закляк погляд до автобуса, з нього вийшло двоє. Раптом почула веселе, мелодійне щебетання соловейка. Тіло тремтіло, в сторону відкинула капці, щосили бігла. Здавалося минула вічність.
Двоє в камуфляжах… впізнала! Бентежна мить… щасливі сльози на очах, вже потекли рікою, шепотіла,
- Любий, я тут! Цей день чекала два роки! Коханий, немов на крилах лечу до тебе, обніму, приголублю, довіку буду з тобою!
2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738140
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.06.2017
автор: Ніна Незламна