Ой, нащо ту траву покосили,
Щоб від сонця зів"яла вона...
Чом з роками втрачаються сили,
Й люди в"януть, як в лузі трава.
Все нам дано природою й Богом,
А батьки дарували життя,
Вибирали надійні дороги,
Поспішали в своє майбуття.
У дитинстві завжди всі щасливі,
Повні сили у юні роки,
В зрілім віці були невразливі,
І щасливі були все таки...
Непомітно у старість приходим,
Зрозуміти не можем ніяк,
Чом по світу неспішно вже ходим,
Та й живем уже зовсім не так...
На траву вже ту скрошену схожі,
І літаєм уже лише в снах.
Хоч думки не бувають порожні,
Та печаль огорта, бува й страх...
Нам же хочеться ще різнотрав"я,
Щоб для нас зеленіла трава,
Щоб і сила була, й рівновага,
І Надія, і Віра жива!
Щовесни косять трави й щоліта,
Вона знову щораз вироста,
Люди в"януть як зірвані квіти,
Ще й неправда бува убива...
І війна, що іде в нас на Сході,
Й за людей наша влада не дба,
Ми стерпіти усе вже готові,-
Справедливість лиш тільки б була...
Та на жаль у житті так буває,-
Що сильніший слабішого б"є,
Про "траву", що скосив забуває,
І що старість й до нього прийде.
Ой, нащо ж ту траву покосили,
Щоб від сонця зів"яла вона,
Люди в праці утратили сили,
І Надії на краще нема...
Та все ж вірим, відновимо сили,
Не скінчилося наше життя,
Діти й внуки підставлять нам крила,-
І полинемо ми в майбуття...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735281
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.05.2017
автор: геометрія