Пенсіонерка я...Дивлюсь у дзеркало,
Невже це я?..Уже така стара...
І в серце щось кольнуло, дзенькнуло,
Здається ж вчора я була ще молода...
І голова уже не чорна...Біла...
Невже це я вже посивіла?
А може то не сивина, а іній?..
Дивлюся у вікно, а там весна,
Значить не іній - сивина...
І не одна...І брови посвітліли,
Й чоло чогось змарніло...
І руки щось болять, німіє тіло,
Стоять не можу, болять коліна,
Звело у спині, серце заніміло...
Дивлюся у вікно: цвіте калина...
І гарно так, і біло - біло...
Коли ж то я її посадила?
Згадала,.. тоді, як сина народила...
А там он далі... Моя сосна,
Її я посадила, бодай не знати,
Тоді як поховала сина...
Як боляче усе це пригадати,
І як болить душа, що я жива,..
А сина, сина вже давно нема...
Загинув... Тоді сосну я й посадила,
На вічну згадку про Сергійка сина,
А далі грядка, на ній я квіти посадила,
Нехай ростуть, нехай цвітуть,
Він так любив їх,..і я любила,
Усе у пам"яті моїй про сина,
Його нема... Та донечка його,
На нього схожа, як перлина,
Живе в Кривому Розі - сиротина,
Бо вже давно нема і сина,..
І його дружини...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734404
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.05.2017
автор: геометрія