Гаптується ча́сом верета вінчальна,
вкриває гілля́ білий квіт,
та вітер навіює присмак печалі
і линуть думки у політ,
а цвіт опадає із віт…
Доносить віола безмірності звуки,
лунає прийдешнього суть –
одвічні подруги, любов і розлука,
усе рука в руку ідуть.
Закляті коханки – любов і розлука,
сумну насолоду несуть.
Самі відчинили ми браму в майбутнє,
захмарних висот досягли,
і ось уже сяє велике і сутнє,
та пасма зажури лягли,
як хвилі поміж ковили…
Долати дорогу – то ціла наука!
Крізь бурю, безмежжя і час…
Одвічні прочанки – любов і розлука
завжди́ супроводжують нас.
Святі мандрівниці – любов і розлука,
по вінця наповнюють нас.
Що далі живе́мо, тим роки коротші,
солодші близьких голоси.
Лише б затяжко́ю не ви́далась ноша,
щасливі тривали часи
і божої стало роси.
То берег, то море, то сонце, то хуга,
то ангели, то бісівство́…
Два вороги вічні – любов і розлука,
без жа́лю шматують єство.
Одвічні дороги – любов і розлука
моє розтинають єство.
24.03.2017
© Copyright: Александр Мачула, 2017
Свидетельство о публикации №117032403738
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725265
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.03.2017
автор: Олександр Мачула