Мене колише вітер на своїх руках
Й вода несе у глибінь простору
Я відчуваю збуджене тремтіння у ногах,
Лечу в обійми невідомого ще космосу.
Я бачу зірку! Зірка помирає…
Переродившись в світлий подих хмар,
Сама себе в обійми загортає,
Втікаючи від смерті і примар.
Ще світиться. Дорогу прокладає.
У далечінь незнану та чудну
І раптом в мене подих завмирає,
Коли побачила красу таку!
Всі барви спектру - не до порівняння,
Існує тут окремий цілий світ –
Без болю, сорому та зволікання
І квітами малює сонця цвіт.
Я протягаю руки до незнаного,
Я огортаюсь у його тепло,
Шепочу безсоромливе признання
Про те як добре з хмарою було.
Я повернусь сюди ще на світанку
І огорнусь у теплую росу,
Чекатиму тебе безперестанку,
Щоб осягнути надзвичайную красу.
© Ольга Баландюх, 26.03.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724103
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2017
автор: Ольга Баландюх