Таке звичайне життя
Роман-поема
Пролог
Травичка... Бiгла босонiж,
Плела волошковий вiночок...
Я – Лiда, Лiдiя... Пiзнiш –
Василiвна... Знайшла куточок,
Де мiркувати про життя...
Багаттям юнiсть вiдпалала,
Давно пiшла без вороття...
Я все життя чогось шукала,
Чекала радостi -- i ось –
Мої лiта – моє багатство...
Чи щось у долi не сбулось?
Чи доля – це таке крiпацтво,
В якому все заздалегiдь
Хтось визначив, що буде з нами
I кожен день i кожну мить?
Якими мрiями i снами
Втiшатися, де мандрувать,
Хто у життi найбiльш здивує?
Якої радостi чекать?
Я сподiваюсь, що не всує,
Не марно вийшла у життя,
Є низка спогадiв яскравих.
Iще не згасли почуття,
Iще я правих вiд неправих
Безпомилково вiдрiзнить
По слову i по дiї здатна.
I я ще не руїна... Жить...
Де та дитина нещодавна,
Лiдуся, лагiдне дiвча?
Повзуть хвилини. Йдуть декади,
Летять лiта... Куди? Хоча
Нам цього краще i не знати...
Я згадувати почала
Стоп-кадри i рапiди долi.
Чи то насправдi я була?
Напривли спогади поволi…
Глава перша. Лист з Чернiвцiв
Недавнiй спогад: з Чернiвцiв
Одержала листа. Читаю...
Що?... Як?... Забракувало слiв...
Хiба можливо це?... Гадаю
У першу хвилю, що воно
Вiдбутися будь з ким зумiє,
Лиш не зi мною, чи в кiно,
Не у життi... I cерце млiє...
Нi, неможливо... Але ось
I доказ – вирiзка з газети,
Вiрш... Вiн про мене... Так збулось
Зненацька визнання... Поети
Живуть у свiтi, де часи
I почуття межi не мають,
Поетiв -- давнi голоси,
Що вiдлунали, надихають...
Вчителька української мови у НСШ №24
Л.В. Парахонськiй
Лiдiє Василiвно, я iз марно мрiячих,
В головi мандруючих десь далеко там...
Вчитися посилено, шибеник i трiєчник,
Я не вмiв у принципi, як хотiлось Вам...
Я таке влаштовував, я таке вiдкручував,
Я таке вистрiлював, так бешкетував!
Вiрю, що обурював, знаю, що засмучував...
Але дещо сяюче все ж у душу взяв.
Лiдiє Василiвно, проповiдь осяяна
Сприйнята, як бачите... Щось собi поклав
У скарбницю памя’тi ненависник Сталiна --
I «Хiба ревуть воли...» врештi прочитав...
Лiдiє Василiвно, мовою перлинною,
Що вiд вас дicталася, побудую мiст
До мого майбутнього з долею орлиною...
Дякую, що є якiйсь все ж у долi змiст...
Полiна пише у листi:
-- У «Поглядi» знайшла зненацька
Рядки зхвильованi отi –
I шлю тобi, читай, будь ласка... --
I спогади пiшли у глиб...
Чи я «поета» пам’ятаю
У пустощах хлоп’ячих хиб?
Я знов вiрша того читаю,
Нiяк не можу об’єднать
У щось сувмiсне вiрш i учня...
Навряд чи сам тодi мiг знать,
Коли юрма учнiвська гучна
Його утягувала в зле,
Що вiн менi таке напише...
I вже менi вiн книгу шле
Про Чернiвцi... Чи можна вище
За працю вчительску воздать?
I ось – листуємося дивно.
Лиш встигну книжку прочитать,
Вiн iншу шле... Iнформативно
В них вiршi про його життя:
Як склалась доля, про навчання,
Про перше юне почуття,
Випробування i кохання...
У селищi, де я живу
Близ Феодсiї вже чутка
Сенсацiєю.... Про нову
Питають книжку всi – i хутко
Вже кожен просить почитать...
Даю... А книжечки безцiннi.
У глибший спогад поринать
Примушують – i наче стiни
Щезають в хатi -- i зову
Когось з минулого, вiтаю...
Сюжети пiд главу нову
В листi поету розгортаю...
Глава друга. Як я розшукала адресу поета
З Полiною Руснак дружу
Ще з Чернiвцiв. Вже пiвстрiччя.
Листуємося. Чи вдержу
У пам’ятi її обличчя
Тiєї давньої пори?
Ми з нею поруч працювали
Два роки... Може навiть три,
Натхненно учителювали.
А Лiдiя, її сестра
Бiблiотекаркою досi
Працює... Зором ще гостра.
I погляд на газетнiй глосi
Щось зупинило... Пiзнає
Щось у присвяченнi знайоме –
Iм’я та прiзвище моє...
На мить обличчя нерухоме...
А потiм – швидко до сестри...
Полiна також порадiла.
I за години двi чи три
Вже вiсточка вiд них злетiла...
В листi порада: написать
До мера Чернiвцiв з проханням
Адресу учня надiслать,
Що збiглося з моїм бажанням.
I, уявiть cобi, прийшла
В листi адреса електронна.
Вже далi – синовi дiла.
Борис списався – I запона
Нарештi впала... I тепер
Книжки читаю мого учня
I новий вiрш про мене...
-- Сер,
Ця ситуацiя незручна:
Менi нiяково читать
Таке зворушливе й прекрасне,
Та доведеться вже звикать,
Що створено, то вже не згасне...
Привiт вiд вчительки
Л. В. Парахонськiй
Фотокартка йшла аж з Феодосiї:
Мила вчителька, ще молода...
Чи мене пам’ятає там досi i
Чи щаслива була в тi лiта?–
У лiта, що промчалися птахами –
I як наслiдок – кiлька рядкiв...
Я шукав би себе мiж невдахами,
Але вчасно привiт прилетiв...
Подарунком ялинковим з лантушка --,
Кiлька слiв дорогого листа...
Незабутнє обличчя i посмiшка,
В кожнiй рисi -- сама доброта.
Поринав у печалi декадами
Вдалинi вiд сердечних людей.
А вiднинi вiд долi чекатиму,
I надалi щасливих вicтей…
Сусiди... Серед них одна
Цiкавicть виявляє щиру,
Тамара... Має хист вона
До вiршiв. А сама – з Сибiру.
Вона полюблює собак...
Зi мною вiршi прочитала,
Замислилась... Собi вiдтак
Щось ледве чутно промовляла.
I прочитавшi всi книжки,
Вiршовану озвену склала.
Я в лист вписала тi рядки,
Семену радо вiдiслала.
* * *
По духу близкий сибиряк,
Далекий, незнакомый, здравствуй!
И я, как ты, люблю собак –
Единодушие отпразднуй:
Ведь так же ностальгия жжет,
И так же юность не забыта,
И благодарность в нас живет,
И высока души орбита.
И ясен неподкупный взор...
Поэт... Все это в сумме -- в нем лишь...
Мне дорого, что до сих пор
Ты об учительнице помнишь...
Уже твой свет остался в нас...
Богаты душ поэтов недра...
И золотой души запас
На всех разбрасываешь щедро...
Глава третя. Фотокартка 6-го «В»
Переглядаю мiй альбом.
Ось шостий «В» на фотокартцi.
Хлопчина з кам’ним чолом...
В нiм бачу впертiсть... Тiй вiдзнацi
Тодi нiхто ще не радiв.
Хлопчисько вчителiв не слухав,
З усiх предметiв тiльки спiв
Полюблював... Великi вуха в
Хлопчини... Справдi має хист
I з задоволенням спiває.
Та вiн i в пустощах «артист».
Мене це бiльше не чiпає,
Бо шостий «В» уже не мiй.
Василь Романович Масенко
Змiнив у iпостасi тiй.
Тим бiльш зворушує ця сценка,
Яку на картцi бачу: лиш
Одна з вciх класних педагогiв
З Масенком сивим поруч – мiж
Дiвчат i хлопцiв… Стiльки рокiв
Минуло, та мене й тепер
Розчулює вiдзнака класу:
Хоч вже не їхня – у партер
Посаджена: ти наша! Часу
Минуло безлiч... Знов i знов
Ту фотокартку розглядаю.
Учнiвська вчителю любов –
Всiх вище нагород – гадаю, --
У свiтi вище всiх вiдзнак...
Чому не їхня? В тридцять п’яту
Мене з Полiною Руснак
Тодi перевели, щоб ладу
Давали учням у новiй,
Вiдкритiй нещодавно школi.
Наказано служити в нiй.
Вела урок, коли поволi
I несмiливо в клас ввiйшли...
-- Ми дуже скучили за вами! –
Колишнi учнi...
-- Ми знайшли! –
Радiли... Як до неньки-мами,
Притиснулися... Серед них –
Незграбний мовчазний хлопчина...
На мить забула про нових...
Тi тiльки клiпали очима,
Не розумiючи, про що
Тут йдеться, хто цi дивнi дiти?
Звичайно, що i в мене шок
I сльози щастя... Де їх дiти?
Якщо розчулена душа,
Тих слiз нiкому не втримати...
Ах, мої учнi з НСШ-
Двадцять чотири! Пам’тати
Я буду вiчно ваш прихiд
I щире визнання любовi…
Ще: той хлопчина – книгоїд.
Читав i на уроках... Кровi,.
Коли читав, то не псував.
I я читать не заважала –
Хай, лиш би cам не заважав
Усьому класу, як бувало...
Вже вiн дiвчаток помiчав,
I змiни їхнiх тiл цiкавлять,
I вiн зухвало зачiпав
Двох однокласниць. Їх не бавлять
Раптовi дотики його...
Поскаржились менi дiвчата...
Вирiшую провчить того,
З ким вже намучилась багато:
Бешкетував i пропускав,
Коли хотiв мої уроки...
Нерештi вiн мене дiстав.
Ну, шибенику, дай же спокiй!
Пiшла вiдвiдати батькiв.
Вiн втiк. Чекали цiлий вечiр.
Вiн не з’являвся.
-- Впертий, бик! –
-- Вже пiзно, де вiн є, до речi?... –
Не дочекалася. Пiшла.
Стурбована i ще сердита.
I думка не iде з чола:
Що вийде з цього троглодита?
I ось – пишу йому листа,
Як закордонному поету.
Його покликали мiста
Далекi... Вiн, як естафету
Своїх думок i почуттiв,
Книжки до друзiв вiдсилає.
Є добрий вiдгук? Поготiв
Нове напише, що палає
У серцi… I чомусь йому
Я сповiдаюсь про минуле.
Дивлюсь в уявi на юрму
Вже збiглих... Чи вони почули,
Що згадуючi, я про них
Розповiдаю для поета,
Який багато красних книг
Прислав... Нехай та естафета
Торкнеться i мого життя...
Можливо у книжках наступних
Мої думки i почуття
Озвучить о часах i смутних
I радicних... Були й такi...
У Чернiвцях пiслявоєнних
Красуються фронтовики
У одностроях... Забубенних
Рiшучiх тих чоловiкiв
Дiвчата хутко розбирають...
... Перевiряючий у гнiв
Прийшов: погано викладають
Тут алгебру... Iнспектор шкiл
Аж з облВНО, дивився сухо...
Та теплий промiнь вже з-пiд шкiр
Поплив – i несмiливо, глухо
Випробуваний фронтовик
Знiяковiло подивився...
-- З жiнками якось я на звик... –
А втiм – i шлюб не забарився...
Це тiльки сорок шостий рiк,
Яскравий червень... Сильний, мужнiй
Мiй героїчний чоловiк.
I живемо в родинi дружнiй.
На тiлi нic слiди вiйни.
Раз на три мiсяцi – медогляд
Ганебний, начебто вони
Глузують, вид серйозний роблять,
Перевiряють: є нога?
Чи може виросло вже око?
В очах комiciї – нудьга.
«Шанує» влада так жорстоко
Тих, хто для неї все вiддав.
У вiдповiдь такi знущання,
З яких так гiрко потерпав.
За третю групу клопотання
Тривали довго... Результат:
Десятка i отi тортури.
Кремлiвський потiшався кат,
Сховавшись вiд людей за мури.
-- Бiльш на медогляд не ходи,
Плюнь, Олександре, на подачку! –
Та та десятка – пiвбiди.
На iнвалiдовi позначку
Робила влада: зароблять
Мав право лиш на сотню. Крапка.
Мабуть, щоб сильно не втомлять –
«Турботлива» совєцька владка...
Про мене, щастя, що вона
Попiклуватися забула.
Я заробляла... Та цiна –
Здоров’я... Швидко промайнула
I молодicть i все життя.
Не мала часу на дозвiлля...
Та зберiгали почуття...
До золотого лиш веciлля
Три роки вiрний чоловiк
Дожити не спромiгся... Шкода...
Вiн з гiднiстю прожив свiй вiк
Як чоловiк i воїн. Кода...
Всевишнiй двох синiв послав.
Вони – надiя i вiдрада
Наш первiсточок – Владислав,
Як батько – математик... Чадо
Здобуло в Харковi cвою
Освiту, а в Тверi працює
I має радicнy ciм’ю.
Невiстка Галя теж не всує
Освiчувалася: доцент,
Icторiк. Внук Богдан, найстарший --
Майбутнiй фiзик. Не студент.
Вже аспiрант. Лунають маршi
У яснiй долi... МДУ –
Це альма матер аспiранта.
Багато вчених є в роду,
А буде – бiльше: два таланта
У Галi з Владиком в сiм’i:
Молодший Глiб пiшов за братом
Богданом... Хлопчики мої
Були минулим лiтом разом
В Нiмеччинi... Послали їх
Удвох туди на стажування.
Глiб п’ятикурсник-фiзик... Миг
Надiй i творчого змагання.
Молодший мiй синок, Борис,
Навчався в Києвi: фiлософ,
Професор, полiтолог... Рис
Моїх багато в ньому... Позов
Мiй до нащадкiв: що вони
Мене вiдвiдують так рiдко.
Молюсь за кожного всi днi...
А донечка Бориса, квiтка
Оленка, київське дiвча,
Уже за фахом соцiолог...
На жаль i ця не помiча,
Що я старiю... Рокiв сорок
Менi б десь втратити, тодi б
Я мандрувала вiд бориса
До Владика... Самотнiй хлiб
Сумний... Я б всiх почастувала...
Оленки-квiтки мати теж
Олена, Борина дружина ---
Економiст... З високих веж
Дивлюсь з любов’ю i на сина
З невiсткою, на дiточок.
Любов до рiдних невгасима...
Шкода, що ми з Сашком дочок
Не мали... Два чудових сина
Подарували їх менi:
Оленку старшу i Галину../
Молюся i за них всi днi,
Благословляю кожну днину...
Глава четверта. Родичi. Як я стала чернiвчанкою...
Iз предкiв маминих ще був
I шляхтич Станiслав Ольховський.
Багато хто це ймено чув,
Бо дисидент анти-московський
З царем вiдважно воював.
Учасник польського повстання
За грати запхнутий, щоб знав...
Пiзнiше, хоч не мав бажання,
Та, власне, хто його питав:
-- Зiслать у Катеринославську
Губернiю, позбавить прав!... –
Репрезентує рису хвацьку
З рис успадкованих усiх.
Вiд Станiслава рiд Ольховських
Пiшов. Я добре знаю їх.
На землях жили надднiпровських.
У Катеринославський край
Донецький входив теж спочатку.
Тож, доле, ти собi вiдкрай
У Новотроїцьку хоч хатку.
У мами четверо братiв,
Сестра. Матусю звуть Орина.
Свiт Миколаївна... Хотiв
Кат у Кремлi, щоб Україна
Померла з голоду... Вiдняв
Весь хлiб в народу у тридцятих...
Коли фашист на нас напав,
Серця кривавились в солдатах,
Бо кат кремлiвський дав наказ:
Спалити золоту пшеницю!
I спiвчуття нема до нас.
Запалювали хлiб, криницю
Труїли... Нищили завод,
Висаджували у повiтря
Донецькi шахти... А народ?
Замiсть голiв – пуста макитра
У тих, хто на народ плював...
I новотроїчан на бiйку
Вiдразу мобiлiзував,
Щоб вкоротити людям вiку.
Забрали всiх чоловiкiв -
Пiдлiткiв i cорокарiчних
Плач супроводжував не спiв
У декорацiях трагiчних
Нещасних, що пiшли з життя.
А батьковi уже за сорок –
I не взяли. Щоб у смiття
Перетворив людину ворог,
Не увели в iнобуття...
В селi, на щастя, пiдривати
Нема чого – i відплиття
Совєтiв можемо зв’язати
З придурком, що пiшов палить
Сiльську єдину нашу школу...
За це годилося би вбить...
-- Я – партизан! – волав...В стодолу
Його спочатку завели,
А потiм геть з села погнали
Пiд три чорти... В селi були
Розумнi тi, що керували:
Поля палити не дали,
Коней, корiвок не вiдняли.
А с Заходу нещаснi йшли,
Тi череди, що вiдганяли
За Волгу – так було їх жаль:
Їх не встигали подоїти.
В очах тварин любска печаль
I сльози... А куди подiти
Надоєне? Давали всiм
Те молоко, кого стрiчали,
Заносили у кожний дiм...
Корiвки жалiбно кричали...
Той плач тваринок означать
Єдине мiг тодi:
-- Рятуйте! –
Чи хтось людей мiг врятувать?
-- Хоч молоко те не зiпсуйте... --
Таким було гiрким на смак...
Добро колгоспне розiбрали,
Найперше – землю, а вiдтак,
Вже непогано виживали
Два роки – як за НЕП’у. Нас
У вереснi вiдвоювали,
Звiльнили -- був радiти час –
Вiд озвiрiлої навали.
Тепер вже забирали всiх
Чоловiкiв. Забрали тата.
Хоч вiн ще бiльше постарiв.
Ота совєцька влада клята
Їх запроторила в штрафну
Роздягнену беззбройну роту.
I не навчивши, як вiйну
Вести, селянську ту пiхоту
Пiд танки кинула в поля...
Лягли всi новотроїчани
Близ мiста Мелiтополя,
Загинули однополчани.
У Новотроїцьку стоїть
На сiльському майданi стела.
До неї пiдiйди на мить –
Безхитростна: бетон i цегла.
На нiй – у стовпчик – iмена
Односельчан -- їм вiчна пам’ять!
Їх вiд сiмей взяла вiйна –
Та бiль ще й нинi душi палить...
У мами – четверо братiв.
Так: Жорка. Митька. Ванька. Шурка –
Бабуся так звала. Злетiв
Георгiй Корсун наче курка
На пост партийного вождя
На оборонному заводi
В Донецьку... Є сiм’я... Життя
Вiв з Брониславою... Та – годi –
Вже вiдчувалася вiйна.
Завод виготовляв оружжя.
Була в Георгiя жона –
Єврейка... Радiсне подружжя
Родинно починало жить
Унас в селi. Коли хотiли
В кiно, то мене йшли просить
У мами... З Льончиком сидiли
Малим удвох. Давали нам
Багато печива, цукерок.
З’їдали ледь не килограм.
Та ще й узвару добрий келих...
Георгiй у Донецьк свою –
Квартиру вiд заводу дали –
Щасливу перевiз сiм’ю...
Все ближче, ближче час навали...
Привозили до нас в село
Щолiта Льоню... Це малого
У час навали i cпасло...
А Броня... Згинула небога –
Сусiди видали... Була
Ця жертва марна? Де вiдплата?
Чи не тому вiйна взяла
Пiзнiше жертвою i тата?
Я фотографiю знайшла.
На картцi тато з нею поруч –
Красивi, ясних два чола...
Спiзнилась бiдним Божа помiч...
Георгiй одружився знов.
Прийшла в сiм’ю Наталка з сином.
Хай буде щирою любов.
Любов сiм’ї – надiйним тилом...
В сiм’ї Георгiя жила
Бабуся «мамина» Марiя
Григорiвна. Вона була
З Ольховських – з гонором. Надiя
Її була лиш на «мiських»
Онукiв: Адика (Адольфа),
На Лiду Варчину... Сiльських
Нас зневажала:
-- З цього торфа
Нiщо не виросте... –
Життя
Насправдi показало iнше.
Побудували майбуття
Онуки-«селюки» мiцнiше.
Мiй брат Володя закiнчив
Icтфак у Чернiвцях, Микола,
Теж брат, механiком служив
У Новотроіцьку... Довкола
Дробильний чути агрегат,
Що виготавлював щебiнку –
На ньому працював мiй брат.
Якщо сестру назвати, Нiнку,
Нiнусю... Та – геодезист
З дипломом технiкуму... Нинi –
У Чернiвцях – I має хист:
Є добрим ангелом родинi…
Я... Спершу – Ворошиловград,
Де у учительскому вчилась.
Освiта вища – це диктат.
I я тодi не розгубилась:
У Станiславi cвiй диплом
Фiлологiчний захистила.
Крiм школи, взяти загалом,
Я рокiв десять щось учила:
Три роки потiм вiддала
У Чернiвцях на УМЛ’i
Icтфаку. Так до фаху йшла.
Чи не тому поэт в iмейлi
Про мене вiршi розсила?
А бабина онука Лiда,
Та, друга, Варчина, змогла
Цибулю продавати... Кривда
Бабусина вже вiдiйшла...
Сторiччя без одного року
Вона в родинi прожила –
I повернула душу Богу.
Брат Жорки Митька у вiйська
Був взятий ще хлопчиськом юним.
А потiм доля юнака
Нищiвним шляхом i отруйним
Шпурнула в лави ГПУ.
Вiн приїздив до нас у гостi.
-- Що вам дiстать? Муку, крупу? –
Весь у знайомствах, як коростi,
I cправдi дiставав усе,
Що не наказувала мама.
Ми добре розумiли: це
Найсправдi – величезна драма.
Дружина Юля в тi часи
Завiдує в бiблiотецi.
Я заздрю: може в нiй усi
Книжки читати... Я б там, дe цi
Багатства незбагненнi є,
Теж залюбки би працювала –
Таке уявлення моє.
В них влiтку радо гостювала.
Я старшокласниця уже.
I в Докучаєвскiй вчусь школi.
Вивчаю вiршi Беранже,
Шевченка, Пушкiна... Поволi
Йду вглиб поезiі... Мeнi
Пiдручникiв уже замало:
Цiкавить все про них. В тi днi
Книжок серйозних бракувало.
Коли я гостювала в них,
Шла вранцi до бiблiотеки,
Щоб загубитись помiж книг
До закриття... Численнi теки,
На них – книжки, книжки, книжки –
I я читаю i читаю
Про тих поетiв залюбки –
В незнаний всесвiт улiтаю...
Бабуся запишалась тим,
Що син працює в «установi»,
А що там робить вiн i з ким,
А чи на нiм багато кровi –
Про це у сина запитать
Вона, мабуть, не здогадалась.
Навряд чи став би доклвдать.
Лiта минули, як дiзналась:
.
I за Дмитром – мерцi, мерцi –
Прозорi привиди ходiли...
В сороковому в Чернiвцi
Дмитра по службi вiдрядили.
Бабуся, Юля, Адик з ним
Поїхали в те красне мiсто...
Щоб що робити? Що i з ким?
I впорядковане i чисте
Те мicто... Мешкання дали
У центрi... Зручне та чимале...
Тут першi пострiли... Втекли
В Донецьк вiд звiрської навали.
Сувора надiйшла пора.
В кисет насипано махорки,
На фронт вiдправлено Дмитра,
Бабуся перейшла до Жорки.
А Юля з Адиком жила
У рiдному селi з батьками.
Була вiйна. Бiда була.
Пора iз бiллю, не з квiтками...
Про себе. Сорок третiй рiк.
Був вересень. Менi вiдомо:
У жовтнi вступлять на порiг
В Донецьку школяри – i вдома
Менi роботи не знайти,
Не маю права зволiкати.
Туди ведуть усi путi –
I я поїхала – шукати...
У родичiв – великий дiм.
Там мешкання для Жорки, Митьки
I Шурки – всi окремi... З ким
Там поселитися? Вiдбитки
На себе можна начiплять,
Реп’ях, позиченої долi,
Чужi грiхи й на себе брать
За приєднання – мимоволi.
Я – у Георгuя. А вiн
Знайомий добре з Бережною.
Сусiдка – ось напроти дiм.
I розмовляє вже зi мною.
А наслiдок? Бере, бере
Мене у школу на росмову.
Вона – директор школи... Мре
Душа вiд радостi: я знову
У школi! Мовники беруть
I репетиторством хорошi,
З тих учнiв, що не тямлять суть
Науки, додатковi грошi.
Поблизу нас живе одна
Моя подiбна учениця,
В якої з мовою вiйна
I мозок твердий наче криця,
А мешка недалеко... Раз
Прийшла цю крицю пробивати
До ученицi в хату вчас.
I каже дiвчинкова мати:
-- Оце якраз гостює в нас
Зав облВНО Григорiй Данич.
Вiн з Чернiцiв. Майнуло враз:
Всевишнiй, чи можливiсть дариш?...
-- А де ж вiн нинi?
-- Та пiшов
Десь прогулятися довкола...
-- Ви – Данич?
-- Данич. Ну, то й що?
-- Моє покликання – це школа.
Я – мовник...
-- Добре. В Чернiвцях
Сьогоднi мовникiв бракує.
Вже вранцi вас залiзний птах
Зi мною разом вiдмандрує
До тих казкових Чернiвцiв...
-- Я так не можу. В мене мама...
-- Шкода. А я б якраз хотiв
Вас приєднать сьогодi ж прямо
До нас, педштабу в Чернiвцях.
Дам до донецького колеги
Листа. Бо тут у вчителях
Надлишок. Знаю, у сердеги
Проблема iнша: де вас дiть?...
Хай вiдрядить вас нам на помiч.
Втiм є питання: де там жить?...
Розв’яжемо негайно: помiж
Палацiв, церков, установ –
Модернi житловi будинки.
Чудових мешкань безлiч.. –
Знов
Це мiсто виникло в родинки:
I Юля зiбралась туди:
Квартира всю вiйну чекала.
Приїхали. Чужiх слiди?
Нема... Я пильно розглядала
Це мiсто, де вiднинi жить,
Аж поки їхали з вокзалу.
Ледь посирiла вже блакить
Жовтнева i вiдтiнок жалю
В невизначених почуттях.
Адже ж це щось нове у долi.
Як буду жити в Чернiвцях –
Чи щасливо? Я мимоволi
Зiтхнула.... Треба вiдпочить.
Наступний день для влаштування.
Йдем з Юлею удвох. Стучить
Сердечко. Кращi cподiвання
Здiйснились: Юлю влаштував
У бухгалтерiю шеф завом.
Мене секретарем узяв
У вiддлiл кадрiв, щоби справам
Давала раду. Безлiч справ.
Заповнюємо всi посади
По областi. Ловити гав
Нема й хвилини. Дати ради
Шеф вимага:
-- Директора!
Предметники! Де iнспектриси? –
Назад у Чернiвцi Дмитра
Повернуто з вiйни... Та риси
Колись веселого завжди
Уже сьогоднi не впiзнати.
Вiн весь – як втiлення бiди.
Що пережив – не мiг сказати.
Тут став начальником тюрми.
Почав жорстоко, сильно пити.
Вже як з оцим боролись ми
Удвох iз Юлею, зробити
Нiчого не могли з Дмитром.
Нi нашi cльози нi вмовляння,
Нi спроби криком нi добром --
Вiн пив.
-- Це замiсть покааяння. –
Ми зрозумiли. Вiн хотiв
Позбутися такої долi
Хоча б в цей спосiб – пив i пив.
Тим сподiвався владi солi
Насипать i роздратувать,
Щоб вигнала його з посади.
Але могли i позстрiлять.
Вiн з пекла вирвався. Заради
Мети зсиланням постраджав:
Запроторили до Сибiру,
Бо вiн багато дуже знав,
В обiцянку тiй владi щиру
Мовчати до кiнця життя
Не вiрили. Заборонили
З сiм’єю бачитися... Ця
Спокута долю надломила.
В Сибiру був багато лiт.
А повернувся – не до Юлi.
I не складав нiкому звiт,
А мовчки рятував вiд кулi
Родину... Хто би врятував
Його? До першої любовi
Прийшов. З села не виїжджав.
Неначе був напоготовi.
Тихенько обробляв город,
Провiдував мою матусю.
Мав пенсiю. З усiх клейнод –
Годинник. Вiн, мабуть, оту всю
Частину довгого життя
Закреслив би, та нiс у серцi…
Так, не пiшла без вороття...
I кiлька книг на етажерцi...
Глава п’ята. Дитинство
Найсправдi це вже щось нове:
Набiдкаюсь з минулим знову.
Пригадую той шостий «В» --
З батьками винайшли основу
Того, як диких хлопчакiв
З дiвчатами здружити в класi:
Рецепт – вечiрка: танцi, спiв...
Хлоп’ята непоганi в масi.
Можливо неформальний злiт
Невихованiсть їхню зменшiть...
Звичайно, пильнувати слiд.
Якесь передчуття бентежить...
Зiбрали грошi вiд батькiв,
А мешкання пiд ту вечiрку
Лиш батько-Фiнгеров схотiв
Надати – чималу квартирку,
Де б розмiстився шостий «В».
Дicтали шпроти, мандарини,
Смачного – дiтям... Хай живе!...
Чиїсь, здається, iменини
Формально то повиннi буть...
Батьки розкiшний стiл накрили.
Чекаємо.. З-за дверi чуть
Хлоп’чий галас. Ми вiдкрили –
I запросили їх за стiл...
Дiвчат i хлопцiв... Чергували
Дорослi осторонь навкiл,
Пiдлiткам настрiй не псували.
А тост проголосила – я.
Дзвенiли келихи з «Крюшоном».
Одначе передвiдчуття
Моє мiцнiшає з тим дзвоном...
Поїли. Встали. Хлопчаки
Вмить вiдокремилися мовчки.
Запахло тютюном.
-- Апчхи!... --
Ввiйшли. Розстебнутi сорочки.
Iз сигаретами. Палять.
Вiдразу стало дуже прикро.
Чи варто дослiди продлять?
Пiшла – i все менi обридло...
...Донецький незабутнiй край,
Мiй Новотроїцьк, Батькiвщина,
Вiдлуння пам’ятi приймай -
Любов до тебе давня й щира.
Донбас – великий гучний цех.
Iз працьовитiстю у вдачi
Англiєць, нiмець, лях, i чех,
I бозна хто, та й ти, козаче,
Хотiли радостi здобуть
I на землi i десь у надрах.
Знов спогоди в полон беруть....
Людей там забагато. Надто
Заселений донецький край.
Мiста великi, працьовитi...
Степи i чорноземи Рай –
Цi села, дощиком умитi.
Ось Новотроїцьк мiй – на схiд
Вiн вiд Сухої Волховахи.
Оленiвськi Кар’єри слiд
Шукати ще схiднiше. Жахи
Епохи пережила тут.
Населення – дванадцять тисяч.
Село – як довжелезний джгут,
Чи вузькокрилий птах, на пiвнiч
Летячий -- довгих два крила
В напрузi простягнув далеко
На схiд i захiд... Вздовж села
Йшла Волноваха, де лелека
У очеретi полював
На жаб... Суха та Волноваха –
Суха... А за городом – став,
Так близько, що i черепаха
За хвильку доповзе... Ставок --
Глибокий. Поруч – осокори,
I берести... Вiд нього– крок
До рiчки, для дитинства – школи.
Глибока... I малеча там
Купалася... Звичайно, ми цi
Мiсця вiдмiнно знали, та
Шубовстались у тихiм мiсцi.
А там, де рiчка замiлка,
Де ряска, очерети – птахам
Для вiдгодiвлi. Ще й звiрка
Сховає... На ставок лиш з татом
Великий можемо ходить.
На каменях там справжня пральня.
Бiлизну праником вiдбить –
Мистецтво... Там була й купальня
I два фонтани... Воду з них
Тодi iще спокiйно пили,
На нi варили їжу... Снiг
Був бiлий, чистий теж... Зробили
З природою пiзнiше зле...
Знаходилась оселя наша,
Де я росла – дiвча мале –
На Ленiна... Була i паша
Довкола – годувать корiв.
Великий двiр при нашiй хатi.
Дах хати черепичний... Хлiв,
Конюшня... Нi, ми не багатi,
Але заможнi... Очерет
На клунi i на всiх будовах.
У дворi -- погрiб... Був хребет
Сiм’ї натруджений, та в спробах
Добитись кращого вже НЕП
Давав селянину надiю.:
Був чорнозем в родини, степ –
Худобi... Я, мала, радiю:
Вже починаєм краще жить...
Якби лиш нам не заважали!
Сiльгоспмашини вже купить
Могли, а як робить бажали...
Приблизно рокiв з трьох себе
Я пам’я таю... Вечорами
Воли йшли з поля:
-- Цоб цабе!... –
Йшли гостювать до тата й мами
Сусiди: дядечко Семен –
Маруся-жiнка кличе -- «Сьома».
Звичайний розклад мiзансцен:
Повiльно вiдпускає втома
Дорослих...
-- Що в газетах є? –
Читали i дискутували...
Вже потiм настає – «моє»...
Щось веселеньке заспiвали --
Я починаю «танцювать»...
Ритмiчнi оплески заводять
Ще бiльше... Є чим частувать...
Прохаю: хай iще приходять...
-- Якщо запрошуєш... – Усiм
Остапа Вишнi гуморески
Тодi подобались... А втiм
Газети i серйознi внески
З тривогою уже в життя
Селянське українстке вносять...
Є гiрке передвiдчуття...
Жнива... Батьки пшеницю косять,
А хто виховує мене?
Анюта, наймолодша батька
Сестра... Ще дiвчинка, та не
Сидить без дiла, шиє хвацько.
Бо курси крою i шиття
Уже Анюта закiнчила –
I заробляє на життя...
I посаг вже собi пошила.
В Анюти – скриня. В скринi --- cкарб,
Що дозволяють розглядати
Менi… Сучасний мовник-шкраб
Навряд чи зможе те дiстати,
Що я тодi тримать в руках
Могла: тi cтаровиннi книги
Що несли мудрiсть, у вiках
(Далi буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=72249
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 04.05.2008
автор: Семен Венцимеров