Небо в сірій, холодній імлі,... прокинувся зимовий ранок. Хмари, як великі подушки, в протистоянні із стрімким вітром. Та сніжинки повільно кружляють, ледь - ледь іскряться,прилягають до землі. Та вже перші сонячні промені, де - не - де пробиваються поміж хмар. Мороз торкався вікон, на склі розмальовані чарівні узори.
- Ой, добре в цьому році, із снігом,- тішилася Клавдія, зазирнула до вікна і продовжила, - Можна на базар збиратися. на базар. В хаті тиша. Вже минуло п`ять років, як її чоловік Степан, пішов у той світ, звідки не повертаються.
В одній торбі биті валянки, в іншій калоші. Саме сезон продати на базарі, треба йти, хоча мороз десять градусів. Таке життя, що одна пенсія, треба виживати. Добре, що ще при чоловікові пішла у бізнес.
За рік до пенсії, одного разу поїхала на Хмельницький, зкупити Степану биті валянки. Часто скаржився, що дуже мерзне в ноги. Він за неї на сім років старший. П роблеми з тиском, давно жалівся на болі в області серця. Але до лікарні не ходив, де взяти гроші... ліки дорогі. А помочі ні від кого чекати. Накрапає «Корвалол «, покращало, ото і все лікування.
В молоді роки лікарі сказали, що після служби на підводному човні, дітей не буде. Отримав опромінення, лікування нічого не дало. Катерина хотіла взяти дитину з дитбудинку, не погодився. Хоч, як просила та мусила змирилася, дуже кохала його. Красивий, високий, широкоплечий,
аочі блакитні і погляд такий теплий - теплий. Як молодий був, волосся русяве, густе і хвилясте. Як сідав за стіл, їй все хотілося погладити його по голові. Часто цілувала в щоку, чи в чоло, а він посміхався, обіймав за талію, занурювався поміж груди, які завжди його манили. Їй є про що згадати. Степан її кохав, завжди зважений, чемний, поважав і шанував, сварок майже ніколи не виникало. Окрім роботи вона займалася в`язанням, якийсь шарфик чи теплі шкарпетки зв`яже, а інколи було і серветку не стіл. Як він виходив у рейс, по місяцю не бував вдома, дуже сумувала. А мав прибути з рейсу, їхала до Одеси, хоч дорога не близька від Вапнярки та приїжджала за годину чи дві раніше. Виходила до моря, чекала, молила Бога, щоб все було гаразд. Кожного разу зустрічала з радістю, можна було подумати, що щойно побралися. Він колегам хвалився, що вона його так зустріча, як люди зранку сонце й чисте небо. Коли зустрінуться, візьме за плечі, довго дивиться в смарагдові, красиві очі, завжди запитає,чи все гаразд, а потім при всіх обійме, поцілує. І так було завжди, майже до самої пенсії.
Отож привезла йому биті валянки, а вони ж гарні, високі але малуваті."О біда, це, як я зняла мірку? Куди дивилася?" - картала себе. Та він не сварився, сказав з другої, його пенсії купиться. Але ж були холоди, вирішила йти на базар продати, щоб знову поїхати купити.
Та тільки в руки взяла валянки, як один чоловік не торгувався, відразу дав гроші, довго дякував.
Через кілька днів чоловік отримав пенсію, знову зробила своє турне в Хмельницький. На цей раз вгадала, ще й теплі шкарпетки до них зв`язала, дуже тішився.
Пробігли роки… все гаразд, здавалося на пенсії тільки й пожити. Як хата є та дві пенсії, то ще нічого., можна жити. Та в дім прийшла біда, в помер Степан. Залишилася Клавдія сама, кажуть, як перст. Добре, що сусіди людяні та жінки з роботи прийшли підтримати, допомогли поховати. Вона все життя пропрацювала бухгалтером в дитячому садочку.
Тепер самотність серце розриває, як погляне на хату, де треба, щось відремонтувати та немає кому, щемить під серцем. Все у вікно задивляється, плаче за своєю половиною, ковтає гіркі сльози, а що вдіє.
Минуло дві зими, майже в самотності. На хазяйстві, кіт, песик та шість курочок з півником, ото й все спілкування. Ще телевізор, після того, як на сході розпочалася війна, зовсім рідко включала. Як надивиться новин, вражаючих страшилок, зовсім губився сон. Та ще все в три рази подорожчало, життя стало зовсім нестерпним. Хата не дуже велика та грошей на опалення треба. Тож, треба якось викрутитися. Приїде в Хмельницький, візьме п`ять пар валянок та калош, йде на базар, вигадає за одну пару гривень десять і цим задоволена. Торгівля йшла непогано, тішилася бізнесом.
Цього року зима лютує. Вже в грудні добре морозило, багато насипало снігу. Клавдія взялась трохи відкидати сніг та подивилася на годинник, схопила приготовані дві торби, одинадцятим маршрутом, як вона сама собі каже, спішила на базар. Снігу навіяло багато, що машини не могли нормально проїхати, буксували. Тож не знати, чи будуть їздити автобуси.
Поспішала, повітря від подиху затримується на пуховій хустці, лягає інеєм. Його сріблястий блиск, незважаючи на вік, підкреслює красу обличчя. Як завжди привітна, а ще трохи щоки почервоніли, здавалося жінка рада цій зимі, морозу, що таки добре щипає. Потроху людей більшало, вже й знайшлися покупці на товар. Тішилася, відразу дві пари продала. Здалеку видно було, повеселішала, посміхалася. Можливо б і не помітила одного чоловіка та почула, як люди просили посторонитись, щоб пройти поміж рядами. Ростом такий же, як Степан, - зразу подумала. Одягнений в теплу шкіряну куртку з - під якої виглядає білий пуховий шарф. Щось діставав з кишені, потім помітила перерахував гроші, підійшов до неї. Чемно привітався, роздивляється калоші,
- Мені напевно ось такі треба? А валянки я маю.
Клавдія трохи розгублено почала показувати калоші інакших розмірів. Серце, як зірвалося з ланцюга, ледь не вискакувало. Голос цього чоловіка був дуже схожий на голос покійного чоловіка. Вже за собою того не помічаючи, вона уважно дивилася на нього, наче щось рідне шукає. Їй вже здалося, що колись зустрічалися та не могла пригадати.
Він витягнув з сумки валянок, приміряв,-
- О! Здається, ось! Ці підходять, беру.
Клавдія назвала ціну, дала поліетиленовий пакет ,
- Беріть, будь ласка.
Він звернув увагу, що її голос тремтить,
- Ви що замерзли? Довго не торгуйте, а то захворієте.
Раптово зніяковіла, не знала, що сказати, опустила голову. Він здивовано поглянув, але подякував.
Жінка не знаходила собі місця, це ж треба і такий же колір очей, як у покійного Степана. Їй здалося, що навіть рухи схожі. Весь час думки, де я його зустрічала?!
Ще з годину постояла, стала збиратися додому, інші торгівці теж збирали речі. Нічого, втішала себе думками - і так добре.
Сніг скрипів під ногами, здалеку, на зупинці помітила його постать. Та вирішила додому добратися пішки. Його постать її трохи схвилювала, поверталася до спогадів.
А вже вдома, як зайшла до хати, на душі так кепсько стало. Тиша роздратувала, у горлі щось тисло, не стрималася, дала волю сльозам.
І чому так важко, навіть не має з ким словом перекинутися та чаю попити.
Воно б уже й заспокоїтися та, як включила телевізор, а там концерт, лунає пісня < Снег кружится>. Слова торкнулися душі, ще більше навіяли смутку. Уже й носова хустинка зовсім змокріла - ото ж якби у спокійній атмосфері з ким - небуть поспілкуватися та почути лагідне слово. А тут чомусь, ще й перед очима отой чоловік, але ж не родина. Пригадала родину покійного чоловіка, що мешкає у Росії, ще й більше котилися сльози.
Пролетіли дні… вдома мала п`ять пар битих валянків. Тож у Хмельницький їхатине збиралася, готувалася йти на базар. Калоші вкладає в сумку, засміялася, коли ж продала і кому калоші на одну ногу? Все думала, гадала, коли це та якого дня могло статися? Останніх три рази, опісля продажу, знала, ще шість пар залишалося. За ті дні, ніяк не могла пригадати покупців, хто помилково, міг взяти дві праві калоші.
Надворі холодний вітер та вже виднілося сонце, віщувало, що вдень буде тепліше, але темно - сірі хмари пливли дуже швидко. Цього разу повезло, прямо перед носом зупинилася маршрутка. Не вагаючись, Клавдія сіла в неї, їхала на базар. Здалеку, побачила чоловіка, що останній раз купував калоші. Зненацька думка підстерегла, от заморока, може йому продала? За себе стало незручно, вважала, що винна.
Вітер сильнішав, моментами зривався, повалив лапатий, густий сніг. Здалося, ніби мішок з дерев’яною стружкою розв’язався. Тільки білий - білий, легкий, як лебединий пух.
На базарі, привіталася до сусідів, що поруч торгують. Розкладений товар складали в сумки, збиралися йти додому.
- От добре, що ви прийшли,- раптово підійшов, обізвався чоловік.
- Ви знаєте, я помилився, у вас взяв калоші та чомусь дві праві, ви будь ласка вибачте за неуважність.
Зашарілася, виклала калоші,
- Я теж винна, що не простежила.
- А ви, що не продаєте валянок?- до них надійшла жінка.
- То ви вже відпускайте, я зачекаю,- чоловік відійшов у сторону.
Вона продала валянки і ще дві пари калош. За ці п`ять хвилин, весь прилавок і товар був під снігом.
- Ну, що де ваші калоші, шукайте собі пару та буду збиратися. Сьогодні якось треба додому добиратися, напевно транспорт не поїде, ото зима цього року,- клопоталася, трохи поспішаючи.
Нарешті чоловік взяв калоші, подякував і уважно дивився їй в очі, наче щось хотів сказати. Потупцювався на місці, все ж відійшов в сторону, поглядав, наче її чекав.
Вона поспішала, холодний вітер ледь не збивав з ніг, прямо в обличчя сипав сніг. Вийшла з базару, її догнав той самий чоловік,
- Ваше ім`я, здається Клавдія? А мене звати Олександр.
- Давайте допоможу,- проговорив, забираючи одну сумку.
Клавдія не сперечалася, тільки запитала, що може йому в іншу сторону, бо вона не буде чекати автобуса, чи то маршрутки.
Навпроти вітру йти швидко не вдавалося, а говорити тим паче, хурделиця розбушувалася.
Підійшли до воріт, зашарілася та все ж запитала,
- Вам ще далеко? Дуже дякую.
- Та нічого, ще з кілометр, он туди, в ту сторону, через провулок,- показав рукою, запитав, - А може на чай запросите?
Їй чомусь здалося, буде не правильно, якщо відмовить. Якби не така погода може б і не запросила. В душі ніби оправдується, а я що не людина, здається порядний мужик, корона не впаде, якщо запрошу.
Проходячи біля хати, помітила, з димохода від котла, не йде пара.
- Ой, напевно вітром задуло, потух котел, бачите….
Він промовчав, зайшли до хати, без запрошення почав роззуватися,
- Я зараз подивлюся. Думаю де вас бачив, я вам труби варив, опалення робив.
Розгублено подивилася,
-Та ні, не пам`ятаю,- підійшла до котла.
Він, вже руками мацав котел,
- Це видно недавно трапилося, запаху майже не чути.
Перекрив газ, роздягнувся, відчинив вікно.
- Ви, що зможете запалити?
- Звичайно, я працював у газовому господарстві. Недавно звільнився, правда опісля пенсії, ще два роки працював.
Вона дивилася, легко запалив вогонь. Зраділа, що запросила, а то знов би за допомогою прийшлося бігти до сусіда.
На столі, в чашках парує чай. На столі пряники, печиво, варення чорної смородини,
- Пригощайтеся, нам не має чого соромитись, життя прожили.
- А чоловік де, ще в плаванні? Не погнали на пенсію?
Вона подала фото чоловіка,
- Ви часом не родичі? Чимось схожі …..
- Та давайте на «ти» перейдемо, роками майже однакові,- запропонував він.
Він пригублює гарячий чай, роздивляється по кімнаті. Його погляд зупинився на серванті, побачив фото Степана.
-Ти Клавочко вибач, не чув що вже сама. Давно помер?
Зніяковіла, розчервонілась, напевно від того, як він її назвав, бо так називав покійний чоловік.
-Ми з твоїм чоловіком трохи зналися, опісля того, як вам зробив опалення. Часом на базарі зустрічались, а то так на зупинці, якось навіть разом пиво смакували. Знаю, що дітей у вас не було, він дуже журивсь, що будеш сама на старості років, жалівсь на серце, знав що піде першим.
Від хвилювання стисла руки,
-Та два роки вже сама.
Вона ледве втрималася, щоб не заплакати. На якийсь час запала тиша, тільки чути, як тихо гудить котел.
Мовчанку, все ж перервала,
- Пригощайся варенням, це ж домашнє, взимку вітаміни треба вживати, не соромся.
Він ніби трохи задумався та згодом, швидко заговорив,
- Я теж живу сам, вже п`ятнадцять років, син у Москві, має двох синів. Як онуки були малі жінка поїхала їх бавити, так там і залишилася. Знайшла собі якогось вірмена, займаються бізнесом, тримають кафе. Як розлучилися, вже десять років минуло, ось такі справи. До сина та до онуків раз на два роки їздив, а тепер де, війна…
Знову тиша. Вона позираючи на нього, в його чашку підливає кіп`ятку, з хлібниці дістає батон, відрізає добрий шматок, намащує варенням,
- На, бери, не соромся! Ти ж мужик, треба більше їсти.
Вже обоє відігрілися, задоволені, позирають у вікно. Сутеніє… сніг дуже яскраво іскрить, переливався.
-Дуже дякую, мені вже час йти.
Проводила до самих воріт, подякувала за допомогу, в душі трішечки раділа, що провела час не сама.
А ввечері копошиться біля курей, двері зовсім розхиталися на завісах, геть повилазили шурупи, ледве їх зачинила. Знову подумала про Олександра, що значить мужик, напевно все зробив би до пуття.
Три дні не вщухала хурделиця, вже не стало сили сніг відкидати, знову подумала про нього.
Пройшло кілька днів… Клавдія складала сумки на базар. Думки, як добре, що мало залишилося, продам, чекатиму наступної зими. Хто буде брати, ще місяць, весна прийде.
До базару йти важко, багато снігу. Все ж тішиться, що хоч розчистили де автівки їздять. Сонячний день, поліпшив настрій. Базар вдався, можна сказати, залишилася одна пара валянок та пара калош.
Здалеку, біля свого обійстя, побачила Олександра В душі навіть трохи зраділа, от добре, буде з ким чай попити.
Він посміхався, забрав сумку,
- Доброго дня! Ну, як базар, змерзла?
Привіталася, на душі потепліло, відчинила хвіртку.
- Заходь, за компанію пообідаємо та почаюємо. Ні не змерзла, йти по снігу важко, то ж зігрілася.
- Клавочко, дай лопату, поки ти нагрієш обід, я кругом хати сніг відкидаю.
- Гаразд, у сараї, як тільки зайдеш, поверниш направо, побачиш,
Зайшла до хати, позирає у вікно, він жваво справлявся із снігом. Не поганий мужик, іще раз промайнуло в голові.
У хаті, вона помітила, що красиво одягнений, на ньому біла сорочка та светр синього кольору. Відразу подумала, напевно охайний, гарно одягнений, немов на побачення, на цьому себе спіймала, посміхнулася.
Він поклав на стіл палку ковбаси та кусок сиру.
- Це якраз вчасно, тушкована картопля теж не завадить, - помітила з гарним настроєм.
На столі вже квашені огірки та рибна консерви. Зовсім несподівано, він поставив пляшку червоного вина.
-Може нам не завадить посвяткувати трохи, в честь нашої дружби, що скажеш? - уважно дивиться на її реакцію.
Не очікувала такого сюрпризу, хвилюється, все ж дістала келихи,-
- Що ж, мабуть така нам доля, вже весілля не грати. А дружити можна, чому й ні?
-Ти одна, я один, вдвох воно веселіше і ти допомоги потребуєш. Бачу двері в сараї скоро впадуть, а прийде весна город допоможу обійти. Не хвилюйся, я багато спиртного не вживаю, так інколи, як свято.
У відповідь довго мовчала. Вже випили, гарно пообідали. Не знала, як розпочати, що сказати, в голові думки, щоби й не образити, не показати, що цьому дуже рада.
Сама ж подумала, якби не калоші, то мабуть би й не зустрілися. Ой та, як же він схожий на Степана!
Олександр уважно подивився на неї,
- Я не палю, дві пенсії, легше буде, не будеш на базарі мерзнути, не йтиму звідси поки не даси відповідь!
Ого! Оторопіла від прямої мови, вагалася, що відповісти? Подумала, а хіба щось втрачаю? Так важко самій, може якраз, непоганий помічник буде, не доведеться на базарі мерзнути.
Ледь посміхнувшись, в її руках пляшка, налила по пів келиха вина. Зазирає на нього, в той же час злегка почервоніла, голос трохи тремтить,
- Ну, що ж спробуємо, приходь частенько, а там час покаже може й будемо разом жити.
Від хвилювання, радісно поцілував їй руку,
- Я гадаю це доля, що ми зустрілися. Будемо шанувати один одного. У нас з тобою все вийде.
31.01.2017 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715464
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.01.2017
автор: Ніна Незламна