Краю мій, ворушиш мої рани,
Предків зов по скронях дзвоном б’є,
Як скровили води бусурмани,
Там, де Буг з Бужка* водицю п’є!
Тут ординець дикість показав,
По тобі пройшовся хижим звіром,
Як ти вижив, як життя в’язав?
Знаю: марив волею і миром.
Лях пихатий гнув тебе додолу,
День і ніч належав ти йому…
У борні пройшов нелегку школу,
Без вини відсидів цю тюрму.
Цар мастив усе також не медом,
Випивав твої останні соки,
Вчив нахабно: так тобі і треба,
Мрії поневолив ясноокі.
А червоні? Чим то – не орда?
Срам такий в двадцятому столітті!
Що ж то, Краю, справді за біда:
Гірше нам за всіх людей на світі?
Тут ще Каїн сам назвався братом,
А йому такий – тамбовський вовк,
Вліз до нас непрошеним піратом,
Не дай Бог, комусь таку любов.
Стільки вже пройшло тих поколінь,
Птаху щастя ще не упіймали,
Чи не чуєш, Боже, ти молінь:
Щоб свої своїх так розпинали?
*Бужок-притока річки Буг
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714947
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 28.01.2017
автор: Шостацька Людмила