Іде старенька долею зігнута.
Руки цурпалками висять.
Тягар важкий...життєва скрута,
В очах сльозинки мерегтять.
Не споришем - гірким полинням
Життєва стежка поросла.
Ріллям глибоке павутиння
Малює зморшками життя.
А сніг сріблястий сивиною
Вплітає в коси білу нить.
Умите серденько сльозою,
Стискає біль...душа болить.
В чужім краю її кровинка.
Рядами там стоять хрести.
Хоч би знайти...де та могилка?...
Немає сил тягар нести.
Він там не сам, там побратими,
Там друзі вірні, командир.
Снують надії невидимі...
Бо так не можна! В неї ж він один!
Може живий? Може в полоні?
Може помилка в ДНК?
З очей течуть гіркі й солоні,
Із сліз ріка не висиха.
Хрести...хрести аж в голові крутилось.
Сльози лились...читати не могла.
Знайшла...отут би й залишилась.
Кричала довго...потім знемогла.
Стоїть старенька долею зігнута,
В руках калина, ягода гірка.
А перед нею синова могила,
І жити далі сенсу вже нема.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712997
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.01.2017
автор: Зоя Журавка