Вже не буде нікого, хто любив тебе…
сніг січневий на перехресті серпневих днів.
Далі – грози сорокаденні, а, може, - пекуча спека,
та це мине.
Це ти скажеш сам собі, лиш би слухав і розумів
Нічим не розбавлену, до дна випиту тишу…
бо не буде нікого, лише вицвілі стіни.
А там – силуети, що зникнуть у невідомому,
глибше.
Це ти захочеш опісля, та не буде людини,
Яка б любила у тобі несподівані смерчі,
вибухи твої, холодні шторми і часті ступори.
Далі – туманність їдка, нечіткі знайомі плечі.
рупором
В голові на найвищій тональності. Усе втрачено,
те, що було твоїм потонуло в твоїх же очах.
Бути глухим, неоправданим і незрячим.
тобі потерпли пальці і вкотре зірвало дах…
Попіл…
У скронях і сиплеться на темне волосся.
це не робить тебе білим, ані дорослим.
Просто так необдумано підкралась осінь,
лишивши усе на потім.
«потім» неодмінно настане,
голі дерева на вулиці опустілій і вицвілі слова.
І ніяких див.
Сніг, ти скажеш сам собі,неодмінно розтане
( тепла брудна вода)
Але більше ніколи не буде тих, хто тебе л ю б и в
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708858
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.12.2016
автор: Іра Табак