Спливало літо та ще теплі ночі. Світанок виграє, чарує різними кольорами, дмухає прохолодою. Хмари дрімають та їх вже пестять перші сонячні промені. Прокидалися птахи, радісно перегукувалися між собою, знову й знову заводили пісні.
Просиналося містечко… галасно чути ґелґотаня гусей, крики качок. Перекрикування півнів, немов сперечалися, хто з них краще співає.
Із садка у відчинене вікно будинку, доноситься ароматний запах яблук. Вже сонце піднялося вище, крізь гілки дерев заглядає у вікно, теплі промені дісталися обличчя Романа . Від цих дотиків, він і проснувся у гарному настрої, примружуючи очі, потягнувся,
-О, як же добре! Я вдома! Це ж чудово!
Так, він дуже любить своє містечко. Здавалося немає кращого місця, як Браїлів, де ще так казково буяють сади, шовкові трави, які стеляться вздовж річки Рів. Красиве містечко приваблювало монастирем, тут, неподалік від покинутого сокоморсового заводу величаво стоїть костел Святої Трійці. В центрі Браїлівського маєтку, окрім палацу, який збудований біля ставу в ХІХ століті, згодом був розташований великий парк.
Інколи ,він пригадує босоноге дитинство, в ставку ловилась риба, адже жив зовсім недалечко. А часом з компанією ходили до греблі, біля цукрового заводу, там риба ловилася більша за розміром. Його батько, працював на цьому заводі. Але так склалося, що завод зупинився.
Люди шукали роботу, дехто від`їжджав в Жмеринку, а хтось і далі, в Київ, в Москву. Батько поїхав в Жмеринку, працювати влаштувався на ЖВРЗ. Спочатку щодня їздив на роботу, потім на кілька днів десь пропадав, приїжджав рідше. А одного разу забрав свої речі і більше не повернувся. Як зараз пам`ятає сварку, батько знайшов собі жінку в Жмеринці, він саме закінчив школу. Фінансово було дуже скрутно, мама працювала в садочку, мала невелику зарплатню. Тож вирішили, вчитися пішов у Браїлівський професійний ліцей на слюсаря. Але по закінченню навчання, влаштуватися працювати не зміг. Майже два роки допомагав одному місцевому фермеру. Та нарешті, із знайомим хлопцем поїхав в Київ, різноробочим влаштувався на будівництво.
Час спливав, мама і він, ще тітка Галина, мамина сестра тут, у Браїлові, це вся родина. Із батьком же майже не спілкувалися, приїхав одного разу, вже на закінчення ліцею, подарував мобільний телефон, щоб інколи мати зв’язок.
Вже чотири роки, Роман їздить від Києва до рідного містечка. От і зараз здали будинок, тепер можна відпочити, Як буде робота, то передзвонять. Хлопець не марнотрат, зумів частину грошей відкласти на будинок, можливо на квартиру. Але придбати не поспішав, адже спочатку треба мати господиню, але ще не зустрів своєї половинки. Так,часом десь перетинається в кафе з якоюсь випадково дівчиною, чи з роботи на кілька зустрічей і все, ніхто не подобався. Ніби й хотів та не зміг в собі пробудити ніжні почуття. Хоча сам був гарним, мужнім, на вид, таким, міцним парубком з красивими ,чорного кольору очима та русявим волоссям.
Останнім часом люди знаходили роботу в інших містах, зовсім виїжджали, продавали будинки. Біля них, теж продали дім, він був набагато кращим за їхній і побудований зовсім недавно. Ще й поряд стара хатинка, яку вже переробили під сарай. Сусід дядько Степан давно працював в Хмельницькому, на фірмі виконробом, там придбав квартиру, переїхали на постійне проживання.
У кімнату зайшла його мама, побачивши, що він не спить, посміхнулася,
- Синку проснувся…все гаразд, нарешті відіспався? Мені здається ти трохи схуд.
- Та мабуть так впливає жара, багато води вживаю, апетиту зовсім нема.
-Я вже напекла, насмажила, то ж гайда, снідати.
- Гаразд, зараз прийду.
В літній кухні відчинені двері, на подвір`ї запах котлет.
- О мої любимі,- задоволено помітив.
За сніданком мати розповідала про дітей у дитсадочку та про новини, які бачила по телевізору.
- В мене сьогодні друга зміна, будеш сам хазяйнувати.
- Добре, треба підмурок полагодити, бачив тріщини пішли.
- Гаразд, сам дивися, тобі видніше.
Мати вже на роботі, він вирішив зайнятися підмурком.
В руці два відра, підходив до криниці, вона недалеко, на межі із сусідами. Воду набирала незнайома дівчина. Коли почула кроки, обернулася, розгубилася, відразу почервоніла.
- Доброго дня,- привітався Роман, зацікавлено, здивовано придивлявся. Чия ж це вона? Подумав може знайома, дивився ще уважніше. Вона саме тягнула воду, від несподіванки ледь не впустила відро, він підхопив його,
- Давайте я допоможу.
Трохи розгублено повернулася, поглянула на нього,
-Та я б сама, дякую.
Зніяковів, перед ним стоїть молоденька жіночка, років двадцяти. Сукня вільного покрою, приховувала вагітність. ЇЇ карі очі, смужками рівні брови підкреслювали округле обличчя.
Напевно трохи знервувалася, подумав, бо на пишних грудях, раз у раз підіймалися оборочки.
- Вам важке нести не можна,- не розгубився він.
- Акуди нести?
- Ой! Та я сама,- зашарілася вона.
- Ви йдіть, а я за вами,- зазначив сміливо. Прямували до сусідської хати, в душі зрадів, що сусіди.
- То ми сусіди? Наймаєте, чи купили? А я, ваш сусід Роман, будемо знайомі.
- Світлана…вибачте та я в будинок сама занесу.
- Ну, що ви, ми ж сусіди, зараз познайомимося з вашим чоловіком. Ми не горді люди, із сусідами завжди ладнали, гадаю з вами теж подружимося,- проговорив наполегливо.
На веранді гуділа старенька пральна машина, вона з розетки витягла шнур.
- Дуже дякую. Та чоловіка нема, у фермера ремонтує техніку, повернеться ввечері.
Відразу вийшла на обійстя, намагалась його провести.
- Ви машину маєте?
- Та ні, моторолера. Де там ті гроші на машину, це мої батьки купили хату. А чоловіка звати Микола, гадаю ще познайомитесь.
Він повернувся додому, душу переповнило дивне відчуття, ніби щось тепле торкнулося серця. Сидячи на лавці милувався синьо - голубим небом, білими хмарами, слухав щебетання пташок. Наразі, він помітив чарівництво природи , красу дерев, кущів. Їх листя виблискує на сонці, був задоволений, а від чого і сам не розумів.
Раптом пригадав, що біля криниці залишив відра, подумки критикував себе, швидкою ходою повернувся до криниці.
Нарешті зайнявся підмурком. А думки весь час за Світлану, от комусь везе, така гарненька, білесеньке обличчя і зростом трохи нижча за мене. Таку б мені, але ж є чоловік. То нічого, що маленьке буде, про це б і не подумав.
Ближче до вечора з роботи прийшла мати, похвалила. Він ніби дивився телевізор, але про що там йшло не звертав уваги.
- Що сину зажурився?
- Та так нічого, слухай сьогодні бачив незнайому жінку біля криниці, це наша сусідка?
- Ой, забула тобі сказати, молодята живуть, кажуть їм батьки купили хату. Вона вже вагітна, а він мотається своїм моторолером кожного дня до фермера, працює слюсарем.
- Бачиш, напевно такі, як ти, а вже буде маленьке. А сам не надумав одружитися, може в Києві є якась?
- Ні, мамо, не так легко знайти порядну дівчину в кафе, а я де, ще буваю. Та не хочу десь жити, хочу залишитися в нашому містечку, воно таке красиве. Може пройде час, знайдеться тут робота, тоді зміню образ життя.
Пройшло кілька днів …
У вільний час, Роман повісив гамака в садку, лежав і весь час поглядав в сторону сусідів.
Мати помітила, що із сином, щось коїться, чому так змінився? Раніше включав музику, яка горлопанить на все подвір`я, а це тільки вільний час, то йде в садок.
Спливали дні,….
Йому передзвонили, визвали на роботу. Мати помітила його знервованість. не витримала,
- Щось тебе турбує Ромчику, чи ти дорослішаєш, хоч вже виріс, чи може закохався?
Хоч зробив вид, що не почув, але до обличчя відчув прилив крові, мовчки зник у своїй кімнаті. Вона не надокучала, гадала, як що, то сам скаже, вже мужик, не дитя, заспокоїла себе.
Зранку до вечора, на роботі набігається по поверхах, саме вставляли вікна, а ввечері, хочеться відпочити. Раніше Роман два рази на тиждень йшов у кафе, компанією з роботи збиралися та відколи приїхав, відмовлявся десь іти. Щовечора повторював її ім’я, важко зітхав, коли лягав спати, вона перед очима, спогади не давали спокою.
Та час не зупинявся… перші морози, закінчували об`єкт, з гарним настроєм збирався додому. Дуже хотів побачити її біленьке личко, напевно вже народила, непокидали думки. Від`їжджав з гуртожитку сам, не так, як завжди з друзями, зайшов у дитячий відділ торгівельного центру. Роздивлявся, щось шукав, а що, то майже й сам не знав. Потрібно щось купити для дитини, але кого народила, не зміг знати, то ж не буде маму запитувати. Придбав м`яку іграшку зайчика і невеликий м`ячик. По дорозі невеликий базарчик, для мами вибрав хустинку, знає які вона любить, то ж вибирав недовго. Йому на очі потрапила красива ажурна біла хустка, завагався, дуже вже сподобалася, вирішив і її взяти. На серці потеплішало, нехай там буде, розмірковував, колись же маю одружуватися.
В електричці прохолодно…. осінь вступила в свої права.
За вікном виднілися голі поля, здалеку ліс здавався чорним, в посадці вже напівголі дерева.
На платформі безлюдно, лише літні два чоловіки з вінками та дві жінки в чорних хустках.
Йти надто слизько, підстерегла думка - мабуть вчора був дощ, озирнувся,
- Доброго дня, я з містечка, дорога далека, давайте допоможу, - запропонував він.
Одна з жінок, яка несла дві сумки віддала, подякувала. Коли побачив її ближче, здивувався, йому здалося дуже схожа на Світлану.
По дорозі мовчання, лише час від часу чув зітхання жінок.
- Що зробиш, така йому доля, хоч дитя побачив,- проговорила одна.
- Як матері це пережити, тішилися, що все добре, хату купили і ось на тобі,- розмову підтримала друга.
Його настрій зіпсувався, хоч і чиєсь горе та на душі кепсько.
Зацікавився, що йшли в одному напрямку, бідкався, в думках перебирав всіх, хто жив неподалік, хто ж помер? Здалеку побачив навстіж відчинені сусідські ворота. Перша думка – хто, що трапилося? Від невизначності рознервувався, вже віддав сумку, підходив до свого обійстя. Мати розмовляла з незнайомим чоловіком,
- Ой, синку приїхав, а у нас тут, у сусідів горе…
- Ну, йтиму, то допоможете? –запитав в неї чоловік.
- Звичайно, мови не може бути, ми ж сусіди,- відповіла мати.
Роман у роздумах, з тривогою, час від часу дивився на маму, чекав, може що розповість.
- Бачиш синку, такі у нас невтішні новини. Позавчора вечором, Світлана не дочекалася чоловіка. Ранком знайшли, їхав, врізався в дерево, перед цим був дощ, дуже дорогу розвезло, напевно не розрахував, сталася біда. Лікарі сказали, що помер відразу, виском вдарився.
- Мамо, а хто в них народився?
- Ой, а я хіба тобі не казала, дівчинка. Така маленька, тепер, на жаль, без батьківської опіки зростатиме, - сумно проговорила мати.
Людей на похороні небагато, декілька чоловік з рідні, напевно з села приїхали та ще сусіди.
В голові Романа ніби шелест вітру - вона ж тепер вільна, може це моє щастя, така доля?
Минув час… випав перший сніг. За вікном, Роман побачив її маму - Надію, на обійсті замітала сніг. Мав бажання зайти, одне зупинило,, якби ж була одна з дитиною, то вже би давно там був.
Одного разу, мати прийшла з роботи помітила, як син знервовано, здавалося зі злістю, на вулиці біля своїх воріт, відкидає сніг. Витер чоло, раптово підійшов до воріт сусідки, розчищав доріжку. Ні - ні, тільки не це, думка - ніби оса вжалила, навіщо вона йому з дитиною на руках. За нього золоті гори треба дати, він же в мене чудовий син, не п`є, не палить, чи своїх не буде мати, ще ж молодий.
Розчервонілий Роман зайшов до хати,
- Мамо у сусідки сніг відкидав, завтра ж люди будуть, сорок днів.
- Ой, - перевела дух з полегшенням, - Молодець, що нагадав, я вчора кілька чоловік бачила. Про допомогу не просили, я й забула.
- Ох, як час летить. Напевно хату продадуть, жити до батьків поїде, що їй тут самій робити та ще з дитям на руках,- продовжила мати.
Роман промовчав. В материнському серці загорівся вогонь ревнощів, чому так змінився. Часто дивиться у вікно, яке виходить до сусідки.
На поминках, мати від сина не відводила очей, який крадькома поглядав у сторону Світлани. Інколи уважно дивився на маленьку дівчинку, яку на руках тримала Надія.
Проминули зимні свята… подзвонили, що є робота, то ж збирався на Київ. Зранку, мати зайшла в йього кімнату,
- Ну, я спішу, подзвониш, в тебе електричка об одинадцятій?
-Так давай, йди не журися, я вже встаю.
Вона дивилася на іграшку, яку привіз, помітила, як добре, що не сходив. В чоло поцілувала сина і вже майже виходила, як на веранді почула стукіт, хтось гупнув, напевно оббивав сніг.
- Зою ти ще не пішла, добрий ранок! Встигла,- до хати зайшла розчервоніла Галина, продовжила, - Ох, сьогодні гарний морозець, Ромчику, прийшла до тебе. Ось бачиш, ( в телефоні показала рекламу на пилососи), на базі в Києві зі скидкою. Ти мені купи, ти ж тямиш який краще, я гроші принесла.
- Ну, я йду, бо вже запізнююсь,- поспішила мати. Галина до нього,
- Одягайся треба поговорити!
Він трохи здивувався,
- Я все зрозумів, гроші на столі залиште, може разом поснідаємо?
Тітка не спішила, на столі чекав сніданок, який приготувала мати.
- Слухай, ти мужчина гарний, розумний, то ж не зроби помилки в житті.
- Це ви про що?
- Мама частенько з роботи заходить, журиться, задивляєшся на сусідку. Розповідала, що з літньої пори, дуже змінився. Запідозрила, що ти з нею хочеш роман закрутити.
Пронизливо поглянув на тітку, але нічого не сказав. Вона продовжила,
- Що скажеш?
- Нічого не скажу….
- Ти краще послухай, давай я тебе познайомлю з дівчиною. Вона років три, як живе в Браїлові, працює в медпункті, розумна і гарненька, молоденька.
Роман хіхікав, здавалося його тітка розсмішила.
-Так, відбій, я сам буду вирішувати з ким жити, як жити. Це мама вас надоумила?
Тітка хотіла заперечити та миттєво перебив,
- Я не бачив причини, чому розійшлися батьки, був малим, багато чого не розумів. І досі думаю, чому батько покинув і не можу знайти відповіді.
Галина уважно слухала його, а справді, може буду втручатися, ще життя поверне не туди куди треба, тоді мені хлопець дорікати буде. А вона собі цього не пробачить, колись сама, всупереч батькам вийшла заміж і слава Богу живе з чоловіком, має двоє дітей, вже й одружені.
- Ну, гаразд, щасливо, я тебе люблю Ромчику, вирішуй сам, щоб нікого не звинувачував. Та тільки не поспішай, бо треба, щоби опісля смерті чоловіка, хоча би рік минув,- сказала поспішаючи й вийшла.
О, що чекати надалі, подумав хлопець, це мабуть тільки початок. Стояв перед вікном, побачив, як Світлана, швидкоруч розвішує дитячі речі. Його, ніби із середини підхопила якась буря, відчув себе рішучим, настирним. Не роздумуючи взяв іграшки, вийшов на вулицю.
В обличчя вдарило морозне повітря, остудило його пил. Ясне, привітне сонце, майже не гріло та довкола яскраво іскрився, виблискував сніг.
За кілька секунд Роман немов завмер, чи то від морозу, чи від свого серцебиття. Йому здавалося, що серце зараз вискочить. Хвилюючись, догори здійняв голову, поглянув на небо, щось бурчав, перехрестився. Вже ніби й заспокоївся, розважливо попрямував до Світлани.
У двері тихий стук, боявся розбудити дитину.
Вона на ліжку годувала доньку, кинула здивований погляд.
- О Романе ти, щось потрібно?- запитала. В руці помітила прозорий пакет, виднілися іграшки.
- Доброго дня, зайшов привітати з донечкою, ніяк нагоди не було, завадили непередбачувані події. Маленька дівчинка уважно дивилася на нього та була ж зовсім, ще маленька, щоб розпізнавати чи то чужі, чи хтось із своїх.
- Дякуємо за подарунки, може чаю поп`єш?
Він зненацька почервонів, від неї не відвів очей, здалося, що на обличчі вона стала ще краща, як рум`яне яблучко.
Вона вдруге запитує та він не почув. Мовчки, йому на руки віддала дитину.
На столі приготувані чашки.
- Ну, як ти, тяжко одній? - запитав трохи хвилюючись.
Її обличчя раптово спалахнуло, зашарілася, розгублено поглянула. Він зрозумів, що не доречно задавати таке запитання.
Мовчки пили чай, час від часу звертали увагу на дівчинку.
- Мені вже час йти, сьогодні їду. Гадаю, ще зустрінемось, чи до батьків будеш їхати?
-Та ні, там і так багато, немочні, дідусь і бабуся, батькам є замороки. Я на зиму маю багато запасів, до весни побуду, а там побачу.
- Ти дай мені номер мобільного, може якось би подзвонив, дізнався, як у вас справи. Мжливо щось треба з Києва привезти. Не соромся, зовсім одна з дитиною на руках, тут же родини нема.
Вона крутила головою,
- Та поки що справляюся.
Все ж написала номер телефона. Віддавала в руки та він взяв її руку, долоню поклав до своєї долоні, накрив другою рукою, уважно придивився в очі. Не відвела своїх очей, лише почервоніла, як маківка, не поспішаючи витягла руку. Зненацька повернулася до малої. Він взяв малу за ручку,
- Пока, маленьке сотворіння, до побачення,- поспіхом вийшов. Він відчув, що в житті зробив вірний крок, відповідальний. Повертався,як задоволений хлопчисько. Поспішав на електричку, заспокоював себе, може до весни не поїде.
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708031
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2016
автор: Ніна Незламна