…я їду додому.
до себе додому...
із дому – додому…
а де нині дім?!.
кордони і зони
– самі заборони…
і різні закони
у краї однім…
Місяць сховався за щільними хмарами, залишивши їй саму ніч.
Цілковита темрява оповила степ. Порипував крихкий від морозу сніг. Іноді чоботи потрапляли на слизоту, і дівчина втрачала рівновагу, але, мов на крилах, неслася далі, інтуїтивно вгадуючи шлях у цій сірій пустельній зоні, яку остаточно поглинула січнева заметіль…
Несподівано для себе вона полюбила ці довгі переходи. Від часу, коли захворів тато, їй часто доводилося долати цей шлях – від кордону до кордону. Пройшовши перший пункт, вона з легкістю переганяла всіх, кого в цю ніч позвала дорога, і йшла наодинці зі степом, що жив своїм життям.
Дивне відчуття втраченої свободи охоплювало дівчину тут щоразу, його шквал, здіймаючись, ніби відхиляв від душі кимось нахабно зачинені двері…
Ніч дихала морозом. Від горизонту до горизонту, скільки око сягне, сама лише вона…
Розпашіла від швидкої ходьби, переклала пакет з руки в руку не зупиняючись. Надія, що пиріжки залишаться теплими у такий мороз, лишалася… Це ж тато навчив пакувати гостинці… коли ще можна було їх передавати…
Раптом у кількох метрах від дівчини спалахнули два жовтих вогники. В інший час вона б скам'яніла від жаху, однак зараз, не змінюючи швидкості, лише взявши трохи вбік, наближалася до великого собаки (ні, це точно не вовк, - переконувала себе, - він не відчує ніякого запаху…). Пес темнів прямо перед нею і спокійнісінько чекав. Кудлатий, здоровенний, у цій заметілі хіба розбереш?
Не дивлячись сірому в очі, прошмигнула повз, відчувши приємне полегшення: собака спокійно провів дівчину поглядом, ніби приймаючи за свою, і зник у заметілі.
Коли на горизонті з'явилися веселі вогники ліхтарів, білі мухи у неба скінчилися, шалений вітер стих, а степ став теплішим і ближчим.
Аж ось і люди. Посеред шляху виднілася постать військового, повністю закутана в камуфляж. Позаду нього в кількох кроках біля намету за столом сиділо ще кілька і беззвучно перемовлялися. Автомати, рації… уже нічого не дивувало.
Доброї ночі, - привіталася.
Откуду єдєм? Паспорт єсть?
«Стоп, - пронеслося в голові, - що це за люди? Чий кордон?..».
Піднявши голову, помітила триколор. Чому тут? Згадавши, що «орла» сховала у потайному відділі сумочки, перетнувши першу митницю, дівчина протягнула паспорт із золотим тризубцем. Будь що буде.
А, проходітє.
Спасібо,– прошмигнула.
Вогнів побільшало, і на свіжому снігу можна було розгледіти вузенькі сліди польових мишей. Там, глибше в степу, кілька разів сполохано пробігали зайці. Кажуть, їх тут тьма…
Аж ось замайорів наш блакитно-жовтий.
Колись був прапор як прапор… Два контрастні кольори… Зараз відчувала його всім своїм єством, кожною клітинкою серця раділа йому до сліз…
Доброї ночі, - весело привітала самотнього прикордонника – геть юного сонного хлопця.
Доброй. Проходітє за сєткой ко второму вагончіку.
Слова «за сєткой» означали, що треба повернутися на кілька кроків, обійти сітку і - замість асфальтованої траси – брести місивом зі снігу й щебінки необлаштованим узбіччям.
«Ну коли вже вони навчаться державної мови? - дратувалася. – Чий це кордон?!.».
- О, та ви спортсменка, всіх обігнали, - почула з віконця.
Чорнявий прикордонник повільно одним пальцем вбивав паспортні дані в базу, уважно поглядаючи на її зволожені очі.
Так, доводиться.
Багато там вас?
Вистачає. Автобус повнісінький.
Куди їдемо?
…У лікарню до батька…
На мить затримав погляд, голос затеплів:
Хай щастить.
«От і все, - полегшено зітхнула. – Швидше б зайти у теплий салон…».
Залишалася якась сотня метрів, он у темряві проглядаються обриси автобуса… Напевне, водії поснули, чекаючи…
Аж тут навпроти останнього, майже неосвітленого вагончика митниці ніби з-під землі виросла тінь. Потім з’явилося обличчя, все інше ховав чорний одяг.
Куда так спешим? – ніби пожартував той.
В автобус.
Что везем?
Та так, особисті речі.
Что в пакете?
Пиріжки. Та не розкутуйте їх, будь ласка, ще теплі…
Зачем так заворачивать? – дратувався чоловік без розпізнавальних знаків, безжально шматуючи пакет. - Валюта есть?
Валюта?..
Ну да, сколько денег с собой?
Не пам'ятаю, тисяч десять… рублів...
А-а. Заході в вагончик, посчітаєм.
Чомусь інстинктивно озирнулася. Жодної людини. Слухняно зайшла в середину, обтрушуючи сніг з одягу.
Приміщення було невеликим. Два столи, кілька стільців, оргтехніка, - тут мешкають самі чоловіки.
Він справді не мав ані бейджика, ані погонів… Лице звичайне, нічим не виразне.
А ви хто?
Ніхто. Сумку давай, - поглядаючи на невеликий, злегка потертий ридикюль через плече.
Слухняно відкрила: може, так буде швидше. Той став гидливо копирсатися. Несподівано обличчя осяялось: знайшовся гаманець.
Откривай. Пос-с-считаем.
Дівчина здивовано спостерігала, як той відсував усі замочки і рахував.
Тут мало. Де ще?
Ще - сховані.
Діставай.
Ви що, знущаєтесь? Сховані.
От меня?
Та ні. Це ж дорога…
Давай-давай.
Слухняно зняла мокру шубу, дістала згорток з внутрішньої кишені кофтини. Й без того яскравий від вітру та морозу рум'янець залив обличчя.
Сколько здесь?
Десять.
А зачем соврала?
Я?
Сказала, что десять, а в общем получаєтся больше! Может, єщо есть? - і знову почав ретельно все обмацувати, копирсаючись у білизні. – Откройте ето отдєлєніе, - попросив зрештою.
Це що, особистий огляд? Я така підозріла?
Смотрі, умная нашлась. Ілі хочеш, шоб тєбя раздєлі?..
Досі майже стримана (ну й натрапила, з ким не бувало), дівчина похолола, і недарма. За секунду він уже тримав у руці книжечку з двоголовим.
Ага! – тріумфував. – Что єто такое?
Самі ж бачите.
Паспорт! І вот паспорт. Два! Ти прієхала, поздравляю!
Вона мовчала. Не раз чула страшилки – що роблять з тими, хто «спалився». Зі зрадниками. З тими, хто не виїхав шукати кращої долі, а лишився жити в своїй хаті, мусячи коритися чужим законам. Але не уявляла, що це може статися і з нею. «Так. Спокійно. Все минеться, - застрибали думки».
Але його порожні очі поховали всі надії.
Ти знаєш, кто ти? Прєдатєль. Ето же статья… - з азартом вів той. - Ну всьо, прієхали… ізимаю...
Не стала пояснювати… Багато казати – мало слухати… Як жити, коли ти - ніхто. Коли тебе віддали разом із землею як … меблі чи …худобу… Коли щодня тебе дратує, вивертає і болить, - а ти живеш далі.
Відпустіть мене, я до батька їду в лікарню. Гроші на ліки везу. Ось це, – показала на згорток, - колеги зібрали, допомогли. Мені маму змінити треба, вона два місяці в селі не була. Відпустіть, - щиро благала, тамуючи сльози, що підступили.
Давай так. – зам’явся, ще раз глянув на неї. – Іли ето. Заявленіє пиши, об’ясні, почєму соврала сотрудніку прі ісполнєнії.
На чиє ім’я?
Просто піши: начальнику таможні. Точка.
Дивна буде заява.
«І хіба то заява?» - промайнула, але не дійшла до свідомості думка.
Чи то втома у кінці важкого робочого тижня, чи то швидка дорога далася взнаки: сили раптово покинули. Слухняно взяла ручку і чужим почерком почала виводити, що спаде на думку. Рука не слухалася, та то на краще. Швидше б дописати. Дівчина вже давно зрозуміла, до чого її схиляє цей «шукач скарбів», але вперто вдавала з себе сьогоднішню. Тут у неї був вибір. Здається, ще був.
Піши, гдє работаєш.
Та яка різниця?
Говорят, зарплати у вас високіє…
Відпустіть мене, - несподівано перервала його. Ще торгуватися будемо? До цього ми вже дійшли? - Гріх вам великий буде, як не відпустите, – уже майже погрозливо.
Мовчав. Якось недобре змовк.
- Яке сьогодні число? Готово. – протягнула аркуш.
Раптом двері відчинилися, і в кімнату забіг змерзлий прикордонник.
Ти що тут дівчину маринуєш, там автобус від’їжджає, давай біжи швидше, - кивнув їй.
Мов зачарована, схопила свої документи, і, дивлячись на рятівника безмежно вдячними очима, вибігла розхристана у саму хуртовину.
Летіла, мов уві сні: біжиш-біжиш, а на місці. Далекі звуки мотору підганяли, та важкий сніг перешкоджав. А раптом він заверне її назад? Отямиться і заверне? А раптом автобус залишить її саму у степу вночі? І попередити нікого не зможе, бо тут немає зв’язку… Ось уже і останній шлагбаум…
Автобус загурчав голосніше, обдав степ густою парою.
Там є чи ні хто? – вітер доніс із темряви слова.
Ні-і-хто-о-о, - підхопила луна.
…Із білої хмари показалася засніжена постать…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707168
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.12.2016
автор: Тетяна Бонд