Сьогодні я помітив, як безшумно сходить сонце;
Змінюючи засніжене зорями нічне небо на безмежну глибинну блакить;
Як пташина починає зі співу свої турботи;
Усе прокидається після прекрасної казкової ночі.
В душі знову запалали іскринки любові;
Що мали так ніжно зігріти мене;
Та лиш, як відомо, горять сухі дрова;
А мої ще вогкі від вчорашньої рясної зливи.
До обіду сонце підкорило всі свої вершини;
Віддавши нам все, що тільки в нього було;
Усе забуяло, розквітло, зацвіло;
І стало настільки казково, що й годі пером передати.
Глибоко в душі також відбулися зміни;
Яскраве проміння, ніжним теплом, зігріло її;
При цьому висушивши мої повноводні сумні ріки;
Що протікали від озер блакить на південь по багряних щоках.
Ще трішки часу сплинуло з тих пір;
Сонце прокладало свій небесний шлях на захід;
І зачепившись за крони віковічних дубів, щоб подивитися ще трішки на наш грішний світ;
Спустилося усміхнене за горизонт.
І все затихло, проводжаючи останні багряні промінчики щоденної казки;
З надією, що завтра все повториться знову;
І я з надією лягаю спати;
Що завтра все буде набагато казково-чарівніше...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706370
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.12.2016
автор: мішанчик