Привіт, мала! Як ти? Добре, чудово? Навіть чудовенько-пречудово? Знаєш, я помітив, що в твоєму лексиконі почали з'являтися нові слова, наприклад – нормально. Нє, мала, слово звичайне, воно тобі просто невластиве. То для мене все завжди нормально. Нормально, коли добре і нормально, коли погано. Кажу так, бо не звик переобтяжувати когось своїми проблемами. Думав так… Думав, що не переобтяжую… А ти відчуваєш мене. Відчуваєш, як мені – добре чи не дуже, чи капець як… Ти відчуваєш, коли я можу наробити дурниць… Непоправних дурниць. А непоправне, мала, лише одне може бути… Знаєш, казав один мій викладач – Відсутність на лекції може бути лише через поважну причину, а поважна причина одна – смерть… Смішно… Смерть – єдине, чого не можна змінити. Все інше – мінливе, як весняна погода… Немає стабільності у світі… Хіба те, що я кохаю тебе – стале і незмінне. Моноліт… Живий моноліт. Чому живий? Бо длубають його – то я, то ти, то… обставини, повзуть по ньому тріщинки, а він… затягує їх. Ай, мала – це не полірований мармур, це – дикий гранітний валун, шорсткий, вуглуватий, але теплий і живий… Незвично я сьогодні, правда? Кажуть, не може гопник про таке і так говорити. Так я і вмію говорити не так і не про таке… Гопник – це не арго(суспільний діалект, якщо негопники не знають часом), не лише спортивний костюм і бита… Стереотипи, штампи… Як щодо циганів… Цигани – це і Джанго Рейнхардт, Пако де Лусія і золотозуба гадалка на базарі… Ай, не про те я все, мала, не про те… Зовсім не про те, капець, як не про те…
Помітила, що я теж говорити по-іншому почав? Десь зникли мої звичні «блін» та «бля» за кожним словом… І знову не про те… А про що? Про що я мав сказати? Що люблю тебе…
Любов, кохання… Ти знову казатимеш, що то зовсім різне. Життя – не академічний словник, а я – не академік… Бачив на якомусь пабліку - «Может ли мужчина одновременно любить двух женщин? Любить – нет, обманывать – да». Знаю, знаю – в російській лише одне слово щодо цього почуття – «любовь»… От я не можу двох людей одночасно… Ні кохати, ні обманювати… Якщо й обманюєш когось, то насамперед себе… Так, мала, так – різнокольоровість, напівтони… Знаю… Я дальтонік, мабуть, хоча й для мене відсутність любові не означає ненависть… А для тебе напівтоном бути не хочу, лише всією палітрою. Знаєш… Та звідки ж ти знаєш? Звідки, якщо я не казав? Чи знаєш-таки? Знаєш, добре ти все знаєш про мене, мала… Дофантазовуєш іноді забагато… Я теж…
А мої балачки все більше на листи схожими стають – на сумбурні смикані листи без сюжету.
Пам’ятаєш, колись про циганку розповідав? Ти ще сміялась тоді… Ніколи не був у ворожок-гадалок, а тут… Смикнув дідько до звичайної базарної гадалки підійти. Закортіло, засвербіло… Вона й не кликала зовсім… Я теж сміявся тоді, навіть і забув швидко про те ворожіння-гадання… Потім згадувалось… Ну, про минуле – кілька типових фраз… Про те, що спокою не знатиму все життя, ловитиме воно мене в тенета, рватиму, втікатиму, ловитиме знову… Світом нудитиму, не знатиму, для чого я і для кого, матиму й втрачатиму… Справедливості прагнутиму, не розуміючи, що в кожного вона своя і, що справедливо для мене – несправедливо для когось… Як на війні, знаєш? Для кожного із супротивників справедливість у тому, щоб вбити, а не бути вбитому… І не буває так, щоб всі живі залишились і всі виграли… А я все прагнутиму й прагнутиму, через те й помру не своєю смертю… Як саме – не сказала… Не сказала навіть, чи від своєї руки чи від чужої… А, може, й на краще, мала, що не сказала? А, може, й краще, що не своєю? Вмирати в ліжку, щоб хтось г..но з-під тебе виносив і слину на підборідді витирав? Та… Чи й буде кому? Тоді ще гірше – подихати у власних випорожненнях… А ще казала, що жінки любитимуть, тільки марною любов та буде, бо шукатиму чогось… Чогось свого… І знайду… Але знайти, мала – не значить мати… Не сказала циганка з цього приводу нічого… Не встигла – набридло мені слухати, розреготався я, та й пішов, а вона не наполягала…
Можна вірити у ворожіння, можна ні… Навіть, якщо збулась більша частина… На випадковість списати можна. От тільки… Вибірково вірити не можна – тут вірю, тут – ні… Віриш – не віриш… Третього немає… Сміявся я тоді… Реготав, пупа рвав…
А тепер вірю… Кожен вірить у те, в що хоче вірити… Нагла смерть… Не хочу вірити, та куди ж без неї? Тоді й зовсім пророцтво не збудеться…
Нетерплячим був… Не знаю тепер… Чи матиму собі свою знахідку?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704383
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.12.2016
автор: One of many...