Вона народила сина,
Навчила його ходити.
Як виріс, казала:"Дитино,
Приходимо в світ, щоб любити!"
В очах його сині волошки,
А коси, мов стигле жито.
Він жити не вміє "потрошку"-
На краще все прагне змінити....
Молила, ридала гірко,
Свою підставляла спину:
Ловила кийка удари,
Яким не було упину.
І плакала, Боже, як гірко!!!
Від болю?- та ні...від безсилля:
Не може дітей захистити
Від грубої сили й свавілля.
Живцем виривали крила!
Обличчям у сіру багнюку!
Вона ж шепотіла все тихше:
Не бийте, тож ДІТИ, ОНУКИ...
Що вірять у милість Бога,
У щиру турботу держави,
У те, що в майбутнє дорога
Вкраїну веде до слави.
Принижень таких і болю
Ця жінка не відала зроду.
Пізнала Марії долю
Як били дітей за свободу...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704044
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.12.2016
автор: Марія Демянюк