Примусило через «не можу» встати
Це незбагненне вічне почуття.
Тому що стало в серці вирувати
Та кликати до світла, до життя.
Хоч розумію, що не маю права
У цьому стані мріяти про те,
Що мою хату диво вмить осяє,
Що раптом щастя ніжно зацвіте…
В цьому саду давно опало листя.
Немов від плоті від’єднанні кістки,
Омелою недолі перевиті,
Майже відмерли стовбури, гілки…
Пісна земля тверда і не родюча.
То що ж тоді тривожить мої сни?
Чому ніяк не в силі я забути
Чарівний наспів давньої весни?
Мабуть тому, що не згасає пломінь
В напівживих від злигоднів бруньках,
Мабуть тому, що в думці ясний спомин
Про твою пісню, мого раю птах;
Мабуть тому, що до цих пір не в силі
Звільнити душу від твоїх очей;
Мабуть тому, що голос рідний, милий
Вчувається за брамами ночей
За брамами недужого відчаю
Де вже до ранку вдруге не заснуть…
День настає… чужих людей стрічаю,
Обтрушую налиплу каламуть
Дурних думок розпачливе плетіння,
Немов від бруду очищаю дім.
А почуття рожеве павутиння
Так оплело, аж потонув у нім!
10.11.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699700
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2016
автор: dovgiy