Ледь-ледь сіріє у вікні
Вже зовсім близько до світанку.
Час підніматися мені:
Зібравсь з вечора на рибалку.
Дружина ще спокійно спить.
Тож намагаюсь тишком-нишком…
Аби за щось не зачепить,
Не рипнути незграбно ліжком.
Ось вже і одяг на мені,
Босоніж до дверей крадуся.
В кишені, на самому дні,
Ключі шукаю… чи знайдуться?
Бо, якось так уже було,
Що звечора забув покласти
І вже знадвору довелось
Ведмедем лізти знов до хати.
Все слава Богу! Свій мотор
За роги тягну до дороги.
Завів! – і – вйо! На весь опор!
Вперед, Петро, до перемоги!
Дорога крізь туман липкий
Моталась стрімко на колеса,
Аж ось і бережок крутий
Над нерухомим широм плеса.
Вві сні зітхає очерет,
Накритий ковдрою туману.
Ще мить – і розпочнуть концерт
Оті, що звуть себе кумами.
Ще мить – і враз загомонить,
Консерваторія перната.
Дай, Боже, кожну таку мить
По край життя у серці мати!
Розклав вудки, наживку склав,
Щоб все було попід рукою
І рибу вудити почав
На тлі казкового спокою.
Світліє… тане синь густа…
Заграва Сонцю простір просить
Аж ось на вербових кущах
Смарагдами заграли роси,
Дихнув легенький вітерець
Рябіючи, пробігли хвилі
І Сонце осяйне лице
В ранковій рябі радо миє!
А гук над купами дерев
Розлігся дзвінко, стоголосо.
Вітаючи яскравий день,
Верба стара полоще коси.
Знайоме місце. Тут, колись,
Почав стрічати я Кохання.
Тут наші стежки пролягли
У наші світлі сподівання.
Це ж тут, сп’янілі, босоніж,
Збивали ми цілющі роси.
Давним – давно, вже за «колись»,
Я розплітав русяві коси.
Тут вперше палко обіймав
Свого життя єдине диво,
Тут квітку ніжності зірвав,
Став чоловіком в мить щасливу.
У спомин давній я пірнув
Немов на крилах сну полинув…
Коли ж до яві повернувсь,
Побачив: вудки слід остигнув!
Вернувсь додому я ні з чим.
Здивовано мене зустріла:
Так рано ти вернувся в дім!
Що сталось там, кажи, мій милий?!
Все розказав… не утаїв
Як в давні весни повернуло.
Зітхнула, і без жодних слів
До моїх грудей пригорнулась.
Підняла погляд у якім
Змішалось щастя із журбою:
Як будеш їхати туди,
То і мене візьми з собою!..
Холодний вечір. Листопад.
Перед розкритим зівом печі
Сиджу один. Тяжкий осад
Минулих літ наліг на плечі.
Дружина поряд – на столі,
Привітно сяє із світлини…
А вже давно на цій землі
Не бачу милої людини.
Полум’я хижо гоготить,
Прямує дим з вогню у комин.
Безсоння… тіло ще не спить,
А душу гріє світлий спомин.
06.11.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699087
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2016
автор: dovgiy