Яскрава осінь… дерева вбралися в багряний колір. Вздовж колії, вряд посаджені різні дерева. Дивлячись з потяга, під сонячним промінням, вони спалахують то червоним кольором, то рожевим, жовтим. А вже, напівсухі, руді, помаранчеві, жовті з сірим відтінком трави, майже зовсім прилягли до землі. Здалеку виднілися новобудови, будинки, хати. Поміж них клени, ясени та крислаті дерева горіхів, червоні грона виблискують на калині. Попід парканами, кожне обійстя прикрашають рожеві, білі, червоні та жовті хризантеми, помітно нижче, мережкою видніються різнокольорові айстри..
Ранок… потяг під`їжджає до станції Кременчуг. Тоня поспішно виходить з вагона. Свіжим повітрям, ніжним туманом і прохолодою зустрічає її місто.
Ой, давно тут не була, думала і оглядала вокзал. Він майже зовсім не змінився, лише помітно, що вчасно проводяться ремонтні роботи. На вулиці не людно та тролейбуси і автобуси вже заповнили дороги. Не поспішаючи перейшла дорогу по зебрі і через декілька хвилин була біля будинку.
Сестра чекає на неї… так добре, що є родина. Скільки спогадів, розмов про життя, про дітей, онуків. Яке щастя побачитися, коли живеш далеко один від одного.
Закінчилися розмови… відпочинок. Згадалося, як колись в років сімнадцять, приїжджала сюди. З нею мешкала цілий рік, працювала в ДСК. Катя мала два сина, племінники молодші на десять та дванадцять років. Чоловік підкоряв море, працював китобійним. В той час, з малими довелося трохи побавитися. Прогулянки по набережній, катання на каруселях.
В обідню пору, Тоня вирішила пройти до магазину, до чаю купити солодощі. У кожному місті своє життя. Хтось поспішає, хтось відпочивав на лавочках. Із п’ятиповерхового будинку гучно лунає весела музика, чути вразливий сміх.
В магазині метушня, а люди наче комахи. Вибір солодощів на славу! Розбігалися очі, нарешті придбала "Київський" торт, задоволена повертається до будинку.
Раз - у - раз вишкіряється сонце, засліплює очі, не підняти голови. Придивляється під ноги, обережно, обома руками перед собою несе торт. До під’їзду залишається лише кілька кроків, як зненацька, неподалік гучний, різкий звук привертає її увагу. Поруч з велосипедом стоїть чоловік, уважно придивляється,
-У- у- у … привіт! - він не зводив з неї очей.
Хто це? Цікаво, можливо Олег? Так, вона пригадала… це його очі.
Прямим поглядом, здивовано, дивилася на нього,
- Ти?
Раптово, серце ніби завмерло - так, це він. Такий же стрункий, але ж помітно сивий. Скільки ж років не бачилися… сорок, чи більше?
Вже розгублено посміхнулася,
- Як справи?
В його очах сонячний блиск, на обличчі розпливлася усмішка. Він зрозумів, що вона його впізнала.
- Все гаразд, - тільки й змогла вимовити.
Їй здалося, що щось перехоплює повітря. Зненацька, двері під`їзду гучно відчинилися, назустріч вийшла Катя,
- Тоню, давай заходь, ми ж на тебе чекаємо.
Він, злегка почервонівший, кивнув головою, підморгнув, на ходу гукнув,
- Щасливо!
Вона помітила, як він під’їхав до другого під`їзду. Знала, що одружився на Тані, з якою разом вечорами сиділи у дворі, спілкувалися і під гітару, часом співали пісні.
- Ти його впізнала? Оце ж треба! Скільки років і зустрілись!- голосно проговорила сестра.
- Так, але це все не від нас залежить, керує доля.
Відразу, перевела розмову на іншу тему.
У квартирі, на них чекала дружина покійного брата, адже дуже хотіла побачитися. Вона мешкає в Крюкові, можна сказати в одному місті. За чаєм, довго спілкувалися. Кожна відкрила свою душу, мали чим поділитися, щось розказати.
Ввечері, коли сестра вже відпочивала, при відчинених дверях з балкону, почула бринькання гітари. Навіяли спогади...
На одинці з Олегом, вони не зустрічалися, завжди в компанії, у дворі біля будинку. Та при спілкуванні, в його очах, час від часу, з`являвся сонячний блиск. Інколи, він намагався взяти за плечі і задумливо поглядав, посміхався.
Його небайдужість помічали всі. Згодом, так склалося, вона повернулася до батьків.
Час швидко плинув. Десь через півтора року, до сестри приїхала у відпустку. Тепла, весняна погода, від Дніпра віє вологе повітря, піднімається настрій. Кременчуг потопає в красі розкішних дерев і клумб. А біля річки набережна, то наче чарівна казка, яка вечорами манила до себе. Їй дуже сподобалося місто.
Не пройшло і трьох годин, у двері дзвонив Олег, запросив її вийти до компанії, яка зібралася в дворі.
Всі у зборі, усміхнені, веселі, спілкувалися між собою. Саме в цей час, проходив весняний призов до армії. Несподівано для всіх, Олег запросив до себе на проводи, які мали відбутися наступного дня.
В цей, чудовий вечір, вони гуляли по набережній. Їх перший поцілунок. Олег їй подобався. Але серйозно над цим, вона ніколи не замислювалась.
Наступного дня на першому поверсі голосно лунає музика. Напевно вже збиралася молодь. Тоня не поспішала. Навіть сестра поцікавилася, чому забарилася. Тишу порушує дверний дзвінок. Перед нею Олег, красивий, розчервонілий, одягнений у новий костюм, у руках квіти.
- Привіт! Ну що пішли, всі чекають. А це тобі….
- Мені якось незручно, ми так мало знайомі.
- Ну, що ти, на нас чекають. Я тебе попрошу, на проводах бути за дівчину.
- Ну, що ти! Яка дівчина? Ми ж просто у дворі разом проводили час.
Сприйняла це, як сніг на голову. Думала, може відмовити. Але ж поообіцяла прийти.
Вперше зайшла до квартири, то тільки й уваги до неї. За столом спілкувалася молодь. Батько сидів понурений, поряд брат Сашко, він був за Олега молодший на років десять. У батька давно невиліковна хвороба, його з лікарні відпустили, щоб тільки до військкомату провести сина. Мама Ніна клопоталася біля столу і весь час поглядала на Тоню. Дівчина злегка червоніла, її охоплювало відчуття - провалитися би крізь землю.
Вечір вдався на славу, гуляли до півночі, згодом на набережній слухали тихий плескіт дніпровської води.
Хто ввечері бачив Кременчуг з його красою, мабуть ніколи не забуде. Освічені алеї, високі ліхтарі, мерехтіли над красиво оформленими клумбами. Повітря на набережні злегка п’янило, а моментами навіювало прохолоду. Олег зняв легку курточку, накинув їй на плечі, міцно обійняв,
- Ох, моя мерзлячка, бачу часом здригаєшся.
Їй дуже приємно, що він такий уважний. Але в той час намагалася дати йому зрозуміти, що молодість, це прекрасна пора, про серйозні відносини зарано думати. Олег не відводив від неї очей, не сприймав, що говорила серйозно. Зазирав у балухаті, світлі очі, всміхався.
Хоч ранок видався сонячним, але коли всі йшли до військкомату, відчувалося хвилювання, чомусь підкрався смуток, тривога. Олег, не озираючись, нікого не соромлячись, обійняв її. Так і прямували, аж до автобуса, який до Полтави мав відвезти призовників.
Прощання…. при присутніх поцілунок. Це все, так не передбачено, зворушливо, що їй здавалося, що це відбувається не з нею.
Минуло п`ять днів. Тоня спускається з четвертого поверху. Біля вхідних відчинених дверей Олега, в чорній хустці стоїть його мама. Побачивши, кинулася на її груди, схиляє голову, тремтить, плаче. Почувши, що помер його батько, Тоня на якусь мить зніяковіла. Та все ж, ця звістка, темною тінню лягла на душу. За кілька хвилин, їй вдалося заспокоїти. Жінка у відчаї, тремтячим голосом, звернулася за допомогою. Щоб на похорон відпустили Олега, у лікаря потрібно взяти довідку про смерть, занести у військкомат.
Родина в них невелика, то ж Тоня не могла відмовити.
Ввечері наступного дня, Олег був вдома. В цей час Тоня допомагала на кухні, із сусідкою, на поминки готували страви. Наступного дня відбулося поховання.
Він мав чотири дні відпустки, попросив, щоби вона була поруч. Та хіба ж могла відмовити? Перед нею змарнілий, виснажений душевним болем молодий хлопець. В очах смуток, на віях тремтіли сльози, які він намагався від неї приховати. Тоня розуміла, як важко йому перенести втрату батька. В цей час йому потрібна підтримка.
Наступного дня, у квартирі навели порядок. А ввечері прогулянка по набережній. Вона більше мовчала, він згадував батька, дещо з дитинства. При розмові шкодував, що останнім часом йому приділяв мало уваги. Хвилювався за маму, брата. Знав, бідкався, що їй буде нелегко, що нічого не може змінити. Але служба, є служба, треба брати себе в руки, надіятися, що все має бути добре.
Швидко збігли дні. Похмурий ранок підкреслив їх настрій. При прощанні вона відчувала трепіт його рук, у очах бачила смуток, Він намагався спіймати її погляд, вдивляється у вічі,
- Ми так мало побули разом. Я тобі писатиму… дочекайся мене.
Що вона в той час відчувала? Була немов у сні. Зробила те, що мала зробити, підтримала його. А хіба можна було зробити по - іншому?! Дівчина приголомшена подіями, у яких їй довелося прийняти участь. Так, вона помітила його ніжність, закоханість. Але не розпалив у ній вогник кохання. Тому ж тільки теплі обійми, найкращі побажання і більше нічого не обіцяла.
Він проходив службу в морфлоті, в той час служили три роки. До півроку, його листи отримувала часто. Писав про сердечні почуття, шкодував, що потрапив у морфлот. Згодом листи приходили рідше і рідше, писав, що знаходиться в морі. Вона ж на листи відповідає стримано, по - дружньому. Давала зрозуміти, що він зустріне гарну дівчину, молодшу. Хоча Тоня, за нього була старша лише на один рік, але вважала, що дружина за чоловіка, на років два - три, має бути молодшою.
Одного зимового, суботнього дня, вона прасувала речі. Як завжди, слухала радіо. У обідню пору йшла передача на замовлення - Від тих хто у морі. Раптом почула своє прізвище та ім`я, на замовлення від Олега, звучала пісня (Эти глаза напротив). Від несподіванки, з руки ледь не випускає праску, Присідає в крісло, заворожено слухає пісню, згадує його погляд і слова, - Я тобі писатиму, дочекайся мене.
Звичайно, це був приємний сюрприз. Відчула в серці тепло, але в очах не з’явилися вогники. Він не мав місця у її життєвих планах. Тим паче почала зустрічатися з хлопцем, до якого, вже відчувала інші почуття.
Все рідше отримувала листи. Напевно племінники, про неї вже розповіли його братові. Із ними Катя збиралися приїхати на весілля.
Все минуле залишається за плечима… Тоня зустріла своє кохання і не шкодувала.
А час ішов. У сестри одружується син, на весілля запросили всю родину. В Кременчуг Тоня приїхала з донькою, бо чоловік не зміг покинути роботу. Тримаючи за руку дворічну доню, неподалік від будинку, вона йшла через сквер. Назустріч йшов Олег з молодшим братом, про щось заклопотано розмовляли. Та все ж побачив її, здивовано подивився, зупинився. Сашко її впізнав, усміхнувся і пішов вперед.
Олег, помітно схвильований, злегка почервонівший, прямо дивився в її очі, як тоді при прощанні. В його голосі прозвучали нотки смутку, кашлянув, сухим голосом,
- Привіт! А … приїхали на весілля. Ну, як ти? Що заміж вийшла, не шкодуєш?
Ті слова, її трохи збентежили, в душі легке хвилювання. Та вмить зібралася, трохи стримуючись, все ж весело,
- Ні… та що ти… у нас все гаразд. Бачиш, ось ми маємо донечку. Сестра говорила, що ти з Тетянкою одружився. Чекаєте на маля.
- Так, прийшов час народжувати, зараз у лікарні.
- Нехай все буде гаразд! Щасливо!
І тут же подумала, як добре, що одружився на ній, вона гарна дівчина. І він заслуговує на щасливе сімейне життя.
І ось, минуло скільки років! Дивується, оце ж треба, все - все згадати! Як цікаво, напевно нами, все - таки керує доля. Оце ж треба, через сорок років зустрітися і впізнати один одного.
Перед очима, в її пам’яті, й досі його ніжні погляди. На душі спокійно, тіло огортає тепло, ледь посміхнулась, вже злипаються повіки, заснула.
2016р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695351
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.10.2016
автор: Ніна Незламна