ІНТЕРВ"Ю

Приїхали  журналісти  у  село  до  бабці,
Роззуваються  в  кімнаті  і  шукають  капці.
Бабця  широко  й  гостинно  двері  прочиняє:
Та  заходьте  сміливіше  -  килимів  немає.
Скільки  себе  пам"ятаю  -  по  землі  ходила,
Навіть  в  хаті  я  долівку  нічим  не  встелила.
Та  проходьте,  не  цурайтесь,  до  столу  сідайте.
Вас  цікавить  моя  доля?  Не  мовчіть,  питайте.
Хлопець  камеру  лаштує,  дівча  -  мікрофона,
А  бабуся  вся  сіяє,  як  ота  ікона.
Тож  скажіть,  будь  ласка,  пані,  дівча  проказало:
Чи  в  селі  останнім  часом  жити  краще  стало?
Чи  ви  маєте  проблеми?  Чи  всього  доволі?
Чи  маєте  господарство?  Що  росте  у  полі?
Як  тут  з  водопостачанням,  а  взимку  -  із  газом?
Чи  ви  самі  тут  живете,  чи  з  дітками  разом?
Чи  вам  вчасно  листоноша  пенсію  приносить?
Та  чи  вам  тих  грошей,  бабцю,  на  прожиття  досить?
Яка  у  вас  медицина,  чи  є  тут  аптека?
І  як  ви  влітку  рятуєтесь,  коли  така  спека?
Бабця  тихо  проказала  -  живу,  як  умію...
Ви  назвали  мене  "пані"?  Я  ніяковію...
Були  часи,  та  минули  -  тепер  я  не  пані.
Бо  пани  зараз  не  носять  черевики  рвані.
В  селі  краще  стало  жити  тим,  хто  розум  має,
Хто  скупив  паї  за  безцінь,  про  прибутки  дбає.
А  в  простих  людей  проблема  -  як  їм  далі  жити,
Де  роботу  відшукати  й  з  горя  не  запити.
Є  у  мене  й  господарство  -  кішка  та  собака.
Хтось  почне  просити  їсти  -  мало  не  балака.
Ми  харчуємося  разом,  тим,  що  росте  в  полі.
Якщо  рясні  дощі  пройдуть  -  то  всього  доволі.
І  вода  є  у  криниці,  та  не  можна  пити:
Там  нітрати  й  хімікати,  хочу  ще  пожити.
А  зимою  не  бідую,  що  газу  не  маю.
Щоб  зігрітись  я  поволі  дровцята  рубаю.
Бо  живу  одна,  як  палець,  діти  розлетілись,
Десь  до  міста  поїхали  і  там  залишились.
А  я  живу  на  пенсію,  ще  й  платять  нівроку:
"Мінімалку"  отримую  вже  ось  стільки  років.
Маю  право  на  доплату  як  війни  дитина,
Тільки  правди  не  доб"юся,  от  лиха  година.
Хто  пояснить  -  буду  рада,  вік  молитись  буду,
Чому  я  за  своє  право  маю  йти  до  суду.
А  так  пенсії  достатньо,  я  ще  й  відкладаю:
То  на  смерть,  а  то  онукам  дещо  надсилаю.
Лікарі  у  нас  сімейні,  скажуть  -  пожартують:
Нема  ліків  від  старості.  Ось  так  і  лікують.
І  аптека  є  аж  в  центрі,  та  хто  туди  ходить.
В  мене  завжди  свої  ліки,  на  городі  родять.
А  від  спеки,  любі  діти,  ніде  не  сховатись.
Вже  зима  не  за  горами,  треба  нагріватись.
Журналісти  послухали  бабусю  стареньку,
Щось  собі  все  нотували  в  блокноти  тихенько.
Якось  похапцем  прощались  і  ховали  очі...
Так  ось  чому  наша  молодь  жить  в  селі  не  хоче.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694330
Рубрика: Гумореска
дата надходження 14.10.2016
автор: Любов Вакуленко