Снувались довгополі тіні,
Вплітались у вечір,
Що нависав над зруйнованими
Каркасами будівель
Та темною хусткою
Накривав похилені голови,
Зчорнілих від осінньої
Дощової пори соняшників,
Що стояли осиротіло на полі,
Ніби, заціпеніли
І скидались на скорбних,
Згорьованих вдів та матерів,
Котрі то заламують руки-листя,
Коли безвітряно,
То майже знеживіло
Підіймають їх до неба,
Коли налітає вітрисько
І шарпає ними:
Пошерхлими, сухими.
Привид війни блукав довкіллям,
Лякав усе живе
І тільки зграя чорних круків,
Розсікаючи крильми повітря,
Кружляла з голосним гомоном.
Їх, наче, зовсім не турбували
Жовто-червоняві цяточки,
Що з кожною хвилиною
Збільшувались на горизонті
Та несли із собою
Гул, що наростав,
А, вигнувшись дугою,
Освітили хмари
І рикошетом вдарились об землю,
Підіймаючи вгору бите скло,
Каміння та стовп пилу.
У відповідь,
Із-за кущів густої ліщини,
Вогнем огризнулась гармата.
Запалахкотіло.
Забахкало навкруги.
Реготнула смерть, сіючи розпач,
З глибин якого виростала злість
І вдихала у серця воїнів
Силу волі та дух праведності,
Що розростались у душах
Непохитною мужністю,
Вірою в свято справедливості,
Свято Перемоги.
24.09.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690556
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.09.2016
автор: Валентина Ланевич