Душу ніби розбито ущент і сьогодні
Вже не склеять її і не скласти до купи.
І гукає не простір, а сива безодня,
Тільки бачу як здалеку, ніби то руки
Простягає мені ні, не янгол --Дитина.
В цій маленькій істоті небачена сила
А вона мені шепче: ,, не бійся, Людино,"
І... сцілилась душа... Мабуть жити хотіла...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687470
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.09.2016
автор: Світлана Петренко