Розгубила всіх друзів. Саменька. Сама.
І вже нікому довгі листи написати.
А в душі оселилась холодна зима,
І заходилась ліжко для себе шукати.
А в душі моїй лишились старі стільці
Для усіх дорогих мені... Зсохлись. Промокли.
Видно цвяхи... Виймаю. І біль у руці
Від несказаних слів, що від сліз аж пожовкли.
Розгубила усіх...Хто колись пригортав
У найтяжчі хвилини, хто плакав зі мною.
Хто сміявся, радів, хто в листах цілував.
Ми залишились влітку з самою зимою.
Не шукала причин, попалила стільці.
А в душі без цих стільчиків пусто і тісно.
Попіл душу обпік. Я стискаю в руці...
Для усіх я колись збудувала аж місто!
Ми сміялись колись! Кілометрів-мільйон
Поміж нами було! Та ми були найближчі!
А тепер я відчеплю останній вагон...
Колією самотність несу... Ось всі речі...
І ніхто не дізнається. Що?.. Де?.. І як?
Без пояснень пішла... Зникла... І... Розчинилась...
Я любила усіх. Сльози тисну в кулак.
Я в кімнаті душа без стільців не прижилась...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684457
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.08.2016
автор: Відочка Вансель