Інколи ти обнімаєш чиюсь душу. Тиснеш її до себе. Цілуєш... А бачиш,-що там зовсім нічого немає. Один вітер. Немає рідної душі. Ти виєш, ніби собача. Маленьке, котре з'їли блохи і голод. І розумієш, що ти сама. І хмари. І більше нікого. І небо. І зорі. І пусто...
Ти розкриваєш себе до краплі. До останньої. Ніби до цвяху з розп'яття. А там-тільки шкалки і все. Котрі змиває дощ. Ти розумієш, що так не можна. Але це ти. Іншим-не треба. Та твоя душа інша. Зовсім інша.
Інколи ти починаєш день з пустки. Розуміючи, що ні друзів, ні ворогів.Бог тримає тебе на руках... Тільки ти і Всесвіт. Тільки ти і початок. Нового дня. Нового життя. Хоч шлях короткий. Чи довгий. Сам на сам з вітром.
Я молюся про спасіння тих душ, яких люблю найбільше в світі. Хай Господь спасе тільки ці душі. І... Всі, хто читає ці рядки...
Я вмію сміятися, плакати і радіти. Бути щасливою і нещасного. Самотньою і з Янголами. Дні не повторюються. Інколи боротьба змінюється байдужістю.Це страшно. Хвороба душі.
Кімната-це багато. Інколи з неї видно найкращі хмари у світі. Дощ. Сніг.Я бачу з неї Бога. Є різниця в вікнах, в будинках, в кімнаті, в якій ти приймаєш ванну. У всьому. Ми-це манюнькі дрібниці. Які складають нас. Які формують нас. Які є ми.
Пробачайте всіх. Хоч Вам це боляче. Хоч інколи Ви втрачаєте. Навіть якусь частинку своєї душі. Пробачайте. Це подарує нам щастя. Котре почнеться(можливо) з пустки. Спочатку там буду лише хмари. І мрії... І щастя... Та все у нас буде! Чесно! Чесно! Вірте в казку. Пишіть казку. Читайте казку...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682548
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.08.2016
автор: Відочка Вансель