Невагомість
В тихім космосі життя,
де не чути щастя звук,
невагомим є буття,
до якого навіть звик.
Сяють обрії планет,
як ті зорі вдалині,
що є золотом монет,
що блищать у глибині.
Бачу сонечко за склом,
у скафандрі як стою,
що засвітить білим тлом,
душу в спокої мою.
Не притягує ніщо:
ні той Місяць, ні Земля
і не знатиму за що,
всі забули вже ім`я.
В невагомості завис,
в нерухомості річок,
де свої лише затис,
мрії воском для свічок.
Як з`явився б метеор
чи комета милих снів,
оживився б коридор,
де летів би я до днів.
Де яскравить серце день,
де тяжіє до душі,
все кохання, а не тінь,
яка звична вже мені.
Де притягують сади,
сяйвом вуличних вогнів,
щоб їх світлії ряди,
я помітив і веснів.
Але в космосі живу,
де лиш тиша і сміття,
що літає на плаву,
в невагомості, як я.
Спіцин Євгеній 06.12.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682219
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.08.2016
автор: Віктор Цвіт