Квітка папороті
Сонечко зайде,
зіронька зійде
надією в душі.
Освітляти днем,
обіцявши снам,
яскравії дощі.
Спокоєм думок,
кольором квіток,
сміливості знайду.
В чорний ліс нічний,
звуками гучний,
із острахом піду.
Не озираючись назад,
я зупиняюсь від досад.
Хоч маю страху вже сповна,
але дорога лиш одна,
знайти ту квітку, що цвіла.
Де пишна папороть росте,
гілля розкинувши густе.
В ніч на Івана, що іде,
чарівна квіточка цвіте,
явивши диво непросте.
Квіточку зірву,
нею оживу,
світлом у темну ніч.
Став помітним всім,
духам лісу злим,
чую вже їхній клич.
Трусить тіло страх,
мов гарячий прах
тримаю у руці.
Але я несу,
квіточку-красу,
знавши, що в кінці.
Шляху нелегкого мій дім,
щастям відомим стане всім.
Бо подолав я власний страх,
що дошкуляв мені у снах
і спричиняв у щасті крах.
Квітку додому я приніс,
не озираючись доніс.
Щоб вдома злагода була,
щира любов завжди жила,
чиста і сповнена тепла.
Віктор Цвіт 25.07.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681643
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.08.2016
автор: Віктор Цвіт