Світе білий, знедолене щастячко,
Як не впасти навколішки долі?
Одягаю благесеньке платтячко
І виходжу удосвіта в поле.
Що не крок, то – від вибуху віспина,
Що не погляд – простягнуті руки,
У могилах заховані істини,
А над ними – зажерливі круки.
«Крові! Помсти!» – волають злі демони,
«Прощі… миру…» – шепоче колосся,
Закриваю я душу від лементу,
Щоб впустити німе стоголосся.
ЛД
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680177
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.07.2016
автор: Оксана Дністран