-----

                                 

Поволі,  тихо  вії  зашторюють  очі,
І  все  змовкає  довкіл,  то  сонне  то  спляче.
І  за  темними  лінзами  вікон  уночі,
Сон  –  художник  твій  образ  малює  терпляче.

Тільки  лиш  небо  засвітить  воскові  зірки,
Сон  -художник  малює  по  чорному  білим.
Ввійдеш,  рукою  торкнешся  моєї  руки,
Вкотре  розістлану  постіль    знову  розділим.

Серце  заб’ється,  нерви  до  щему  дотичні,
Обнімуться  душі,  і  солодкі  й  незрячі.
Крізь  розірвані  груди  думки  хаотичні,
В  ніч  поринуть,  напоєну  воском  гарячим.

М’яко  ми  разом  ступимо  вдвох  в  невагомість,
Губи  й  долоні  гарячі,  крок  до  безуму.
Натільну  сорочку  і  завстидану  совість,
На  підлозі  зжирає  інтимне  полум’я.

2016р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672946
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.06.2016
автор: Мартинюк Надвірнянський